Глава 12. Очікування вторгнення.

Ми готувалися, наче востаннє.

Після останнього вторгнення в систему Кальмера, ніхто з нас не мав ілюзій — це був не кінець, а лише пауза. Тимчасова. Обтяжлива, як ковдра з свинцю. Ми вкладали ресурси у все, що могло дати хоч крихту переваги — замовили лінкор нового класу, та орбітальну бойову станцію з інтегрованою копією Штучіна “Астрона” та гравітаційним захистом на основі інфініума. Усе, це в майбутньому дало б потужну оборонну систему.

Але навіть із найкращими інженерами Співдружності, навіть із шаленою фінансовою підтримкою, завдяки якій вдалося перекупити контракти, аби не чекати своєї черги. Навіть на це, потрібен був час. Місяці. А може, роки. І все ж ми сподівалися, що цей час у нас ще є…

Сподівання розбилися на дрібні шматки, наче гартовена скло.

Через тиждень після тихих ночей і робочих днів, коли ми повільно почали думати, що, можливо, хвиля відступила — Штучін увімкнувся несподівано. Його голос був майже людським — тільки надто рівний.

— Капітане Ден. Виявлено велике скупчення кораблів, що рухаються у напрямку системи Кальмера.

 — Точна кількість? 

 — Орієнтовно п’ятдесят. Вихід у систему — через п’ять хвилин і двадцять секунд.

П’ятдесят?

Це не розвідка, не попередження. Це — флот.

Я одразу підняв бойову тривогу. Кожен корабель на орбіті, кожна батарея на поверхні планети отримала код «червоний рівень». Усі мали бути на своїх місцях. Миттєво.

Як тільки телепортувався на 

“Астрон”, він зустрів мене холодною тишею і напругою, яка витала в повітрі.

Важкий повітряний тиск. Напівтемрява. Звуки систем і голограми навколо. Все вказувало на готовність до бою. Ліе стояла біля центральної панелі. Вона була тут, як завжди — поруч.

Вона завжди була моєю опорою у найважчі миті. А тепер, коли ми вже обговорювали спокій, дім, дітей — нове життя — все могло зникнути за п’ять хвилин.

Я пригадав ту розмову, що відбулася місяць тому, коли ми вперше дозволили собі бути людьми, а не лідерами. Ліе тоді мовила тихо:

— Ти можеш повернутися. У тебе є вибір, Ден. Я знаю, ти мріяв про це. Твоя сім’я… твій світ...

Вона сказала це без тіні докору. Просто як факт. І я бачив у її очах — біль від цього факту. І безмежну повагу до мого вибору.

Я мовчав тоді. Бо сам не знав, що відповісти.

І ось тепер, стоячи на містку, на межі нової битви, ці слова знову запалали в мені.

Повернутися. На Землю. У свій час. Побачити сестру Настю, маму… Обійняти їх, відчути запах домашньої випічки, запах дощу на теплій асфальтовій доріжці біля дому.

Це було так привабливо. Безпечний варіант. Кінець неймовірної історії.

Але поруч — вона. Ліе. І не тільки вона. Кальмера стала моїм домом не тому, що я тут будував форти чи знищував піратів. А тому, що тут я відчув, як народжується нове майбутнє. І я був його частиною.

Я не знав, чи колись зможу відчути себе “своїм” на Землі після всього. Після всіх смертей, перемог, технологій, симбіонтів… Після того, як ми почали змінювати саму суть співдружності.

Чи зможу я просто піти — і залишити це все?

Ні. Не зможу.

Але... щось у мені все ще тягнуло в інший час. Ще одне життя, яке я міг би жити. Інша дорога, яку я вже не оберу. І я відчував — ці дороги не зійдуться. Вибір має бути зроблений остаточно.

І саме в цей момент знову активувався Штучін.

— Капітане, за підтвердженими даними — флот належить “НаноТех”. Ідентифіковані сигнатури кораблів класу “Сиріус”, “Арканум” і “Вектор” — це ударні лінкори. Також є сигнатура дредноута.

Холод пробігся по спині. Дредноут -  це не корабель, це неприступна фортеця, корабель з великим калібром і ангарими для десятки корветів. Тільки космічний флот СНП мав на озброєнні лише три дредноути. Я навіть не встиг відповісти, як Штучін продовжив:

— Пропоную надіслати запит на підкріплення флоту з Ельдорадо. “Астрон” зареєстрований у їх юрисдикції.

— Схвалюю. 

Минуло кілька секунд.

— Відповідь отримано. Відмова.

— Що?! — я не стримався.

— Згідно з міжзоряною угодою, реєстрація корабля не надає права на захист, якщо напад не відбувається в системі Ельдорадо чи суміжних із нею секторах. Рекомендовано звернутися до Ради Співдружності.

Я дивився на екран. П’ятдесят кораблів, що мали увійти в систему Кальмера. Мене трясло від люті.

Ми самі. Повністю.

Але хіба колись було інакше? Я звик до того, що в цьому, та й у моєму світі, тільки впевненість у власних силах, рішучість, а інколи й впертість, дають шанс на перемогу.

Нас не врятує ні СНП, ні Ельдорадо. Тільки ми. І наша мужність.

Я глянув на Ліе. Вона не питала, що далі.

Вона вже знала.

— Астрон, увімкни бойовий режим. Повна інтеграція.

— Підтверджую капітан Ден. Системи синхронізовано. Дані передано до тактичного ядра.

Я відчув, як панелі пульсують під пальцями. Наче корабель дихав зі мною.

— Передати сигнал Раді Співдружності: “Кальмера — під атакою. Потрібна допомога. Координати… Незалежний сектор фронтиру, капітан “Астрона” Ден Нортон.”

Пауза. Потім м’який пульс.

— Сигнал надіслано. Час до відповіді — невизначений.

Я кивнув.

— Ми не чекаємо на відповідь. Покладаємося лише на себе.

***

Порожнеча переді мною була беззвучною, наче сам всесвіт затамував подих. «Астрон» висів на орбіті Кальмери, немов одинокий вартовий перед неминучим буревієм. Поряд — два крейсери, екіпажі яких набрані з місцевих, віддані і сміливі, але... не готові до того, що насувалося.

І ось вони з’явилися.

Одна за одною — темні тіні вихоплювалися з гіперпростору, залишаючи за собою спалахи енергетичних хвиль. Перший лінкор. Потім ще один. Крейсери. Фрегати. Їх було багато. Занадто багато. І останнім вийшов дредноут.

Штучін прошепотів у внутрішній канал:

— П’ятдесят кораблів. Формують стрій. Контакт через п’ятдесят секунд.