Глава 8. Протистояння.

Переді мною було приміщення з панорамним склом, розкішний зал, усередині — колона, обшита чорним металом. Від неї розходилися хвилі, що пульсували, наче серце чудовиська.

Два поверхи нижче.

Мій розум сфокусувався. Я бачив маршрут.

Ривок уперед. Двері вилетіли з петель.

Перехресний вогонь! Я нахилився вбік, плазмові заряди пролетіли поруч.

Шість охоронців. Я розчинився в темряві, рухаючись між ними.

Перший — короткий удар під дих. Його броня захистила б від кулі, але не від мого кулака. Він склався навпіл, втрачаючи свідомість.

Другий зробив постріл. Я зловив його руку, розгорнув у бік третього. Заряд потрапив у шолом напарника.

Четвертий уже тягнувся до плазмової гранати. Постріл з ЕМ-ки, ще мінус один охоронець.

П’ятий і шостий спробували заблокувати вихід. Я зробив підкат, опинившись за їхніми спинами, і відключив обох одним рухом.

Тиша.

Підняв голову.

Переді мною стояла колона-випромінювач. Я витяг спис.

Один удар — і метал розколовся, плазма хлинула назовні.

Світ здригнувся.

Внизу, на вулицях, натовп зупинився. Люди почали падати на коліна, приходячи до тями.

Здавалося, ми перемогли. Але тоді моя інтуїція заволала. Небезпека!!!

Рвонув убік. Доля секунди. І місце, де я стояв, вибухнуло енергетичним імпульсом.

На краю балкона, не рухаючись, стояв чоловік. Його силует здавався нереальним — тінь, що набула форми. Броня темна, матова, немов вона поглинає світло. Але очі… Очі світилися крижаним сріблом.

І його голос пробився крізь мій шолом:

— Ти зробив велику помилку, Ден.

Голос, низький і холодний, наче лід, що ось-ось трісне.

І я зрозумів — справжній бій тільки починається.

Темрява згущувалася навколо, мов жива. Відчуваючи її вагу, її присутність, ніби саме повітря стало густішим. Я стояв серед уламків випромінювача, навпроти нового ворога.

Він не потребував представлення. Голова “НаноТех”.

Чоловік не рухався, не робив спроб атакувати. Бо не мав потреби.

— Давно хотів з тобою поговорити, — промовив він.

— Мене звати Тешо Накаура.

 — Ти став серйозною проблемою, для нас.

Я не зводив з нього погляду, відчуваючи, як напружується кожен м’яз.

— Зазвичай проблеми ви вирішуєте без розмов.

Легкий сміх.

— Думаєш, я прийшов тебе вбити? Ні, Ден. Ти не ворог. Ти… феномен.

Він зробив крок уперед, не поспішаючи.

Його голос звучав по дружньому, але в ньому відчувалася сила людини, яка звикла керувати світом.

Я стиснув спис, але не нападав.

— Дивно, я думав, ти почнеш з погроз.

Він посміхнувся — легка тінь іронії на холодних губах.

— Погрози? Навіщо? Ти ж не ворог. Ти просто… заблукав.

Я наблизився.

— Заблукав? Цікаво. Це ти маніпулюєш свідомістю людей, змушуючи їх самовільно йти на смерть. Це ти створив систему, що перетворює людей на біологічні машини. А тепер ще й називаєш мене заблуканим?

Він видихнув, похитав головою, наче вчитель, який розчарований у своєму учневі.

— Все не так просто, Ден. Ти бачиш хаос, але не бачиш порядку, який ми створюємо.

Я вигукнув.

— Порядок? Контролювати розуми — це порядок? Вбивати тих, хто не кориться — це порядок?

Він не відповів одразу. Зробив кілька кроків уперед, спираючись на баляси балкона.

— Ти боїшся контролю, тому що не розумієш його цінності. Ти бачиш тільки насильство, тому що дивишся на все очима воїна. Але подумай… як виглядає світ без нас?

Він змахнув рукою, і переді мною з’явилася голографічна проєкція. Зруйновані міста, вулиці, залиті кров’ю, натовпи людей, що вбивають одне одного.

— Ось реальність, Ден. Ось що відбувається, коли немає контролю.

Я дивився на кадри безмовно. Але в мені все кипіло.

— Ти хочеш сказати, що єдиний спосіб зупинити хаос — це відібрати у людей волю?

— Не відібрати. Направити.

Його очі примружились.

— Люди — це мурахи у мурашнику. Вони сильні лише тоді, коли рухаються в одному напрямку. Але без напрямку вони нищать себе. І ми даємо їм цей напрямок. Ми зупиняємо війни, ми контролюємо ресурси, ми забезпечуємо розвиток цивілізації. Чи ти справді думаєш, що люди здатні зробити це самі?

Я не одразу відповів. Він вів свою власну гру.

— Мені цікаво, що ти бачиш, коли дивишся на світ. Я хочу зрозуміти, чому ти воюєш.

— Я воюю не тому, що хочу. А тому, що ви не залишаєте вибору.

Його очі мерехтіли у сутінках.

— А якщо ти помиляєшся?

— Помиляюся? — я засміявся, але в моєму голосі було більше люті, ніж гумору. — То поясни мені, що саме я не розумію?

Він зітхнув.

— Ти думаєш, що ми — зло. Що ми пригнічуємо свободу, що ми контролюємо людей із жадібності. Але задумайся. Що ти бачив за межами цієї боротьби? Що ти бачив у цьому світі, окрім хаосу?

Він знову вказав рукою на кадри голограми.

Зруйновані міста. Голодні натовпи. Вулиці що палають.

— Ось що було до нас, Ден.

Його голос став глибшим, вагомішим.

— Співдружність — це не утопія. Це система. Система, що рятує. Без нас вона розвалиться. Ти не уявляєш, яким був цей світ до того, як ми взяли його під контроль. Я особисто бачив, як цілі планети вирізали власне населення через нестачу ресурсів. Як уряди розвалювалися, бо люди не здатні керувати собою.

Він зробив ще один крок до мене.

— Контроль — не зло, Ден. Це необхідність.

Я мовчав. Він чекав, оцінюючи мою реакцію.

— Ти думаєш, що ти рятуєш людей. Але правда в тому, що ти створюєш хаос. Ти руйнуєш стабільність, яку ми збудували. І що потім? Що ти запропонуєш натомість? Свободу?

Він посміхнувся, але в його очах було тільки презирство.

— Свобода — це пастка. Люди ніколи не були вільними. Вони завжди залежні. Від урядів, від корпорацій, від самих себе. Вони обирають сильних, щоб ті керували ними. Вони шукають порядку, навіть якщо цього не визнають.