Глава 7. Новий шлях.

Крейсер теріанців рухався в гіперпросторі, прокладаючи шлях до Столиці Співдружності. Відстань, яка колись здавалась неймовірною, тепер стискається до кількох хвилин.

На борту панувала звична напруга перед зустріччю з реальністю. Ми не бачили, що відбувалося у столиці за останні три місяці, але за повідомленнями нашої команди, компанія розрослася, почала приносити серйозні прибутки. Це означало одне — на нас уже могли звернути увагу ті, хто звик контролювати ринок.

Але перш ніж поринути у справи бізнесу, ми з Ліе та графом Паулом навідалися в медичний відсік.

Коли двері відчинилися, ми побачили Роса. Сержант стояв перед великим панорамним ілюмінатором, спостерігаючи за простором. Його нове тіло ще не повністю сформувалося: нижня половина — блискучий метал і полімери, плавно інтегровані в рештки його органіки. Нанітні матриці завершували останні процеси синтезу тканин.

— Як почуваєшся? — спитав я, підходячи ближче.

Рос усміхнувся куточком губ.

— Як людина, яку зібрали заново. Не впевнений, що став кращим, але точно став дорожчим.

Граф хмикнув.

— Рос ти сяєш як нова копійка.

Рос провів рукою по новій металевій частині тіла, наче перевіряючи її реальність.

— Бачиш, Ден, я не просто так вижив. Якщо ми вже говоримо про ціну, то за цей шанс я заплатив.

Ми з Ліе обмінялися поглядами. Рос рідко говорив двозначно.

— Я використав «Судний день» і був певен що возєднаюся з дружиною..

В кімнаті запала тиша. Граф підняв голову, Ліе навіть перестала щось вводити в свій медичний планшет.

— Це було важке рішення… — тільки й промовив я.

Бойові нанороботи, здатні знищувати ворожі кораблі на молекулярному рівні. Їх використання прирівнювалося до випалювання землі — ніщо після них не залишалося таким, як було.

— Я випустив їх у вентиляційну систему нашого “Фенікса”, коли зрозумів що корпорація використала ЕМІ зброю. За лічені хвилини вони прожерли обшивку, кабелі, роз’їли гравітаційні стабілізатори. Судно почало розвалюватися зсередини.

— А потім? — голос Ліе був холодним, стриманим.

— Я завис між палубами. І вже не надіявся що виживу. Та коли наноботи перекинулися на крейсер корпорації в мен зявився шанс.

Рос нахилився вперед, упираючись рукою на ілюмінатор..

— Потім вискочив у відкритий космос.

Я уявив цю картину. Розсипаючийся крейсер, уламки, що хаотично летять у всі боки, і маленьку фігуру, що виравалася з цього хаусу у темряву.

— Але як ти вижив? — граф скептично підняв брову.

— Джетпак, — коротко відповів Рос. — Тиждень у відкритому космосі. Екстрений режим економії, мінімум ресурсів. І тоді…

— Тебе підібрали сміттярі, — закінчив я за нього.

Рос кивнув.

— Не сказав би, що це був приємний досвід, але виявилося, що у них багато цікавого в обмін на життя.

Я важко зітхнув.

— Нам пощастило, що ти знову з нами.

Рос провів долонею по металевій частині тіла.

— Це вже точно хоча, дехто змівнився. Змужнів, став капітаном.

Я глянув йому у вічі.

— Жоден з нас уже не той, ким був раніше.

Він усміхнувся і нарешті повернувся до нас повністю.

— Тоді давайте подивимося, що чекає на нас у Столиці.

***

Столиця Співдружності сяяла вогнями, розкинувшись серед зірок, наче перлина серед темряви. Я вдивлявся у гігантські хмарочоси, між якими сновигали тисячі аеро транспортерів та флаєрів. Місто жило своїм ритмом – швидким, хаотичним, але в той же час витонченим, як механізм, що працює бездоганно.

Астрон став на орбіті. Ми телепортувалися на дах нашогого офісу. Я відчув дивне напруження в повітрі. Здавалося, що саме місто затамувало подих, очікуючи на щось неминуче.

Ліе підійшла ближче, її очі блищали холодною пильністю.

— Відчуваєш? — тихо запитала вона.

— Так, — я кивнув. — Це місто гуде неоновими вогнями, але у його тіні зріє буря.

До нас рушила група людей. Попереду йшов керуючий нашої компанії — високий чоловік з сивим волоссям і проникливим поглядом. Його звали Майлз Воррен, і за останні три місяці він зробив майже неможливе – вивів нашу організацію в топ корпорацій, що мали вплив на політику Співдружності.

— Капітане Ден, — Майлз простягнув руку, і я потиснув її. — Ви повернулися вчасно.

— Щось трапилось?

— "Нанотех" почав діяти відкрито. Вони якось довідалися, що ми створюємо альтернативу нейрочіпам.

Від його слів повітря ніби стало важчим.

— Ідемо в офіс.

Ми увійшли в головну будівлю компанії — розкішну споруду з панорамними вікнами, з яких відкривався вид на центральні райони столиці. Майлз привів нас у конференц-зал, і коли двері зачинилися, знизив голос.

— За останні кілька тижнів ми відчули значний тиск. Банківські рахунки намагалися заморозити, наші партнери отримували погрози. А сьогодні вранці я дізнався, що "Нанотех" звинуватив нас у незаконній діяльності.

Я замислився.

— Вони хочуть підірвати наші фінансові потоки?.

Майлз кивнув.

— У нас є інформація, що завтра вранці вони офіційно подадуть запит на арешт керівників нашої компанії.

Я подивився на Ліе. Вона не моргнувши сприйняла цю новину.

— Тобто, нас із Деном.

— Саме так.

Граф, який стояв біля вікна, повернувся до нас. Його очі блищали холодним розрахунком.

— Вони зробили перший хід. Значить, вони відчувають небезпеку.

Я задумався.

— Тоді ми підемо на випередження.

— У нас є всі докази їхніх злочинів.

Я активував голограму, на якій з'явилися файли.

— Більше, ніж потрібно. Маніпуляції з нейрочіпами, контроль над свідомістю, незаконні експерименти. Якщо ці дані потраплять у відкритий доступ, навіть уряд Співдружності не зможе заплющити очі.

Ліе всміхнулася.

— Тоді час змусити їх забути про нас.

Я підняв голову.

— Запускаємо інформаційну кампанію. Викладаємо всі докази в мережу, звертаємося до незалежних журналістів, купуємо рекламні потужності. Ми повинні змусити суспільство побачити правду.