Глава 5. Сповідь Архіваріуса.

На світанку ми вирушили до храму. Старійшина Хаарі й кілька охоронців супроводжували нас. Місцевість ставала дедалі дикішою, будівлі поступово зникали, поступаючись місцю густим заростям високих дерев, схожих на суміш кипарисів і ліан.

Я йшов поруч із Ліе, уважно вивчаючи навколишнє середовище. Симбіонт світився в моїх грудях, реагуючи на незнайому енергетику цього місця.

— Ти щось відчуваєш? — тихо запитала Ліе.

Я кивнув.

— Тут щось не так.

— Це місце завжди було оповите легендами, — промовив Хаарі. — Колись тут стояло місто першопроходців. Але раптом вони всі зникли.

— Просто зникли? — перепитав Кхал, що крокував за нами.

— Так, — підтвердив старійшина. — В архівах є згадки про те, що перед їхнім зникненням тут було зафіксовано потужний викид енергії. Але що саме сталося — ніхто не знає.

Ліс перед нами раптово розступився, відкриваючи простору галявину. В її центрі височіла древня споруда, заросла мохом і виноградними лозами. Вона нагадувала монолітний комплекс, складений із чорного каменю, що поглинав світло.

— Отже, це і є храм? — запитав я.

— Так, — кивнув Хаарі.

Я відчув, як щось шепоче в глибині моєї свідомості. Немов сам простір навколо нас змінювався, реагуючи на нашу присутність.

— Що це за відчуття? — Кхал потер скроню.

— Це і є те, чому сюди бояться заходити, — тихо сказав один із охоронців. — Простір тут… дивний.

Я зробив крок уперед, торкаючись поверхні чорного каменю. Від дотику по ньому пробігли ледве помітні хвилі світла.

— Він реагує на нас, — прошепотіла Ліе.

— Або на Дена, — пробурмотів Кхал.

Я ковзнув долонею по поверхні фрески, і раптом вона почала змінюватися. Прямо перед моїми очима камінь ніби розчинився, відкриваючи вузький прохід у середину.

— Готові? — запитав я, поглянувши на команду.

Ліе лише всміхнулася.

— Хтось має увійти першим.

Я кивнув і зробив крок уперед, занурюючись у темряву храму.

Темрява всередині храму була абсолютною, але для мене вона не мала значення. Очі адаптовані симбіонтом бачили більше, ніж просто відсутність світла. Простір навколо випромінював слабке світіння, наче саме каміння пам’ятало свою історію.

Прохід вів углиб, стіни здавалося б поглинали звук, створюючи відчуття глухого вакууму. Позаду мене Ліе йшла обережно, поклавши руку на стіну, а Кхал та Фурі ввімкнули ліхтарі

— Тут дивно, — пробурмотіла Фурі.

— Це місце чекає, — сказав я, прислухаючись до відчуттів.

Мій симбіонт реагував на щось. Я відчував, як він пульсує теплом, ніби збуджений присутністю чогось подібного.

Ми дійшли до великого залу. Куполоподібна стеля здіймалася вгору на десятки метрів, а по краях стін були висічені символи, які випромінювали слабке світіння.

— Це що, енергетичні сховища? — здивовано запитала Ліе, торкаючись одного з написів.

— Скоріше схоже на накопичувачі даних, — відповів Кхал.

Я зробив крок уперед і відчув, як земля під ногами легенько здригнулася. У центрі зали почав проявлятися великий кам’яний диск, вкритий тонкими прожилками світла. Симбіонт у мені наче відповів йому, посилаючи слабкі імпульси через моє тіло.

— Гадаю, ми знайшли те, що шукали, — сказав я, відчуваючи, як у повітрі накопичується енергія.

Ліе підійшла ближче й простягнула руку до символів.

— Якщо тут колись було джерело енергії… можливо, воно досі працює?

— Або воно просто чекає, коли його знову активують, — пробурмотів Кхал.

Я опустив руку на центр кам’яного диска. Симбіонт відреагував миттєво — крізь мою шкіру пробігло тепло, а навколо запульсувало світло. Я відчув, як щось вібрує в самих основах храму.

— Думаю, ми щось ввімкнули, — сказав я, коли земля знову здригнулася.

Світло навколо нас посилилося, а з глибини зали почувся тихий, металевий звук, схожий на запуск старого механізму.

Перед нами виріс обеліск.

Я простягнув руку, торкнувшись холодного матеріалу. У ту ж мить простір навколо мене змінився – зала потонула в мерехтливому світлі, і переді мною виникла голографічна фігура теріанця. Його великі очі здавалися сповненими розуму й туги. Голос пролунав глибокий і спокійний, майже гіпнотичний.

— Вітаю тебе землянине, я Архіваріус.

Я відчув, як у мене перехопило подих.

—  Моя місія зберігати та передавати знання теріанців. Я бачу, що ти маєш симбіонта. Отже ви земляни на початку шляху.

— Я маю запитання. 

—  Слухаю тебе, —  промовиви Архіваріус

—  Чому така могутня раса теріанців зникла?

Зображення змінилося, і я побачив їхні міста – величні мегаполіси, що парили серед зірок. Технології, які людина могла б лише уявити, слугували їм, відкриваючи двері у найглибші таємниці буття. І серед цього сяйва я помітив знайомі обриси…

— Колись ми були могутньою расою, яка досягла технологічного та духовного апогею. Теріанці оволоділи таємницями симбіонтів і будували цивілізацію на гармонії з біосферою світів, які колонізували. Але, як і всі великі культури, ми були не безгрішні.

Місто, що я бачив, повільно згасало. Будівлі покривалися порохом, вулиці спорожніли.

—  Наша раса стала жертвою власного розвитку. Ми прагнули абсолютного контролю над собою й світом, і врешті-решт створили технології, що дозволяли нам відмовитися від фізичних тіл та існувати у формі чистої енергії. Але цей процес був незворотнім: ті, хто перейшли в енергетичний стан, вже не могли повернутися. Вони втратили можливість впливати на матеріальний світ без спеціальних провідників—біологічних носіїв або структур, створених спеціально для цього.

Зображення змінилося знову. Теріанці, об’єднані з симбіонтами, ставали все більш досконалими, та пертворювалися в енергетичні потоки, які ринули в космос.

—  Невдовзі виявилося, що такий стан буття має неочікуваний побічний ефект: поступове розчинення індивідуальної свідомості в єдиному енергетичному полі. Спершу це віталося як єднання, але з часом ми почали втрачати самих себе. Багато хто намагався створити штучні аватари, у які можна було б повернутися, але всі спроби були марними.