Глава 4. Подорож до забутого світу.

Я лежав у медичному відсіку корабля, і крізь напівпрозорий купол медкапсули бачив світло. Воно лилося згори – ніжне, трохи розмите через дію медикаментів і регенеративних гелів, що огортали моє тіло. Я мав відпочивати, але розум мій палав.

Я не знав, чи дихаю. Не відчував тіла. Не чув серця. Лише мовчазне мерехтіння — як зсередини Всесвіту, що забув про час. Там, у цій порожнечі, я побачив те, що мені не сподобалося. Те, що ховається в глибинах майбутнього, за межами логіки, за гранню страху.

Я стояв серед сухого, потрісканого ґрунту. Під ногами не земля — а щось чужорідне, темне, мов згасле залізо. Над нами — важке небо, здавалося, от-от упаде.

Поруч — Настя. Моя сестра. Сильна, пряма, завжди твереза. Але зараз — вона була іншою. Тонкою, як промінь у дощ, з обличчям, обтяженим роками, яких я не пам’ятав. Вона тримала мене за лікоть. І говорила повільно, майже шепотіла:

— Вони не вірять тобі. Вони бояться того, що ти приніс.

Я подивився вперед. Перед нами — юрба. Люди. Сотні, можливо тисячі. Усі — незнайомі, але з тими ж обличчями, які я бачив на фронтирі, в колоніях, на зруйнованих станціях. Вони трималися разом — з недовірою в очах. 

Я не встиг щось сказати. Все навколо здригнулось. Озирнувся — і побачив її. Ліе. Вона стояла трохи осторонь — на пагорбі, залитому золотим світлом. Поруч — двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. Наші діти.

У хлопця мої очі. В них — тривога. У дівчинки — волосся Ліе. Вона усміхалася.

Я зробив крок до них — і в ту ж мить землю розірвало полум’я.

Стовп вогню здійнявся, мов жива стіна, розділяючи нас. Гаряче повітря збило мене з ніг. Настя закричала, але її голос віддалився, став ледь чутним, ніби крізь скло.

— Ліе! — закричав я. — Забери їх! Тікай!

Вона не тікала. Вона... стояла. Зі спокійним обличчям. Діти тулилися до її ніг. І в тій миті, попри полум’я, попри смерть, я бачив: вона захищає їх не тілом — душею. Вона була бар’єром, який не пройде навіть вогонь.

Я кинувся вперед. Пірнув у жар. Кожен крок — як через лезо. Але полум’я не пускало. Я кричав, кликав, благав. Але вона лише дивилася на мене. І сказала без слів:

"Не йди. Збережи їх там, де ще є час."

Полум’я поглинуло все.

Я залишився сам. На колінах. З попелом на руках. І тоді почув голос. Глибокий. Спокійний. Мудрий. Голос Поводиря.

«Це — не пророкування. Це — можливість. Шлях, що може стати реальністю, якщо вибір буде зроблено зі страху. Але ти можеш інакше, Ден. Можеш... спробувати знову.»

Я стрепенувся.

— Ден все гаразд? — Ліе нахилилася наді мною, її обличчя розмито відображалося у вигнутій поверхні купола капсули.

— Так... Я кохаю тебе — прошепотів я.

Вона посміхнулася, але нічого не сказала.

***

Коли корабель вирвався зі гіпера й ми наблизилися до планети Ісси, я вже був на ногах.

Звідси, з орбіти, Кальмера виглядала як коштовний камінь: блакитна, оповита сріблястими хмарами, з густими лісами, що розкинулися по континентах.

— Атмосфера стабільна, — повідомив Штучін.

—  Ісса, — звернувся я до дівчини. —  Як твій народ відреагує на нашу появу?

—  Думаю з обережністю і недовірою, а можливо і з ворожістю. Оскільки напад піратів був жорстоким і багато наших загинуло.

—  Профессоре Кхал у вас є якісь думки з цього приводу?

—  Як на мене, то варто вирушити до них невеликою групою, але бути напоготові.

—  Тоді так і зробимо. Ви підете зі мною, а також Фурі і Ліе.

—  Штучін, визначи місце де збираються Старійшини, коли ми будемо готові телепортуєш нас туда.

—  Слухаюся капітане Ден.

***

Штучін телепортував нас у центр храму, освітленого м'яким світлом біолюмінесцентних рослин. На довгих кам'яних лавках сиділи сім старійшин, одягнених у традиційні мантії. Їхні обличчя залишалися спокійними, але погляди були пильними. Вони спостерігали за нами, ніби зважували кожен рух, кожен подих.

Поруч зі мною стояли Ліе, Фурі і Кхал. Ісса, щойно ми телепортувалися підішла до одної із старійшин і промовила, —   Хаарі, ці люди врятували мене і вони прийшли з миром.

Хаарі, найстаріша серед них, заговорила першою.

— Ми знали, що рано чи пізно хтось з'явиться з Великої Землі. Ми чекали цього вісімсот років.

Я звів брови.

— Чекали?

Вона кивнула.

— Наша історія почалася задовго до того, як ти народився. Наш шлях тривав майже сотню років. Ми прибули сюди в пошуках нового дому. Але колоніальний корабель зазнав аварії під час посадки. Із двохсот тисяч капсул десять відсотків були знищені. Ми втратили двадцять тисяч життів у перші ж хвилини після прибуття.

Я обмінявся поглядами з Ліе. Це був жахливий початок.

— Капітан і його команда змогли вибрати оптимальну траєкторію, щоб мінімізувати втрати, — продовжувала Хаарі. — Але навіть цього було недостатньо. Відсік із життєво важливим обладнанням, що мав забезпечити повноцінну колонізацію, був знищений.

Я уявив масштаб катастрофи. Колоніальний корабель — це не просто транспорт, а цілий світ, що мав би забезпечити старт цивілізації. Втрата основного обладнання означає, що вони опинилися на планеті з мінімальними ресурсами для виживання.

— Спочатку ми могли підтримувати наш технологічний рівень, — сказала Хаарі. — Вцілілі інженери та вчені намагалися зберегти якомога більше з того, що залишилося. Але ми не змогли передати сигнал про успішну колонізацію. І за протоколом, якщо колонія не виходить на зв’язок, вважається, що або планета не придатна для життя, або колоністи загинули.

Я стисло кивнув.

— Повторна колонізація не проводиться.

— Саме так, — підтвердила вона. — Про нас забули.

Хаарі зробила паузу, дозволяючи словам осісти.

— Виживання стало нашим пріоритетом. Перші колоністи мали нейрочіпи й імпланти, що значно спрощувало адаптацію. Але з кожним поколінням технології ставали все менш доступними. Ми не могли виробляти їх самостійно, а тому обрали інший шлях. Природну еволюцію.