Глава 3. Нові виклики.

Після повернення на крейсер, роботи мені добавилося. Потрібно було щось робити з усіма врятованими. Але спершу навідати моїх друзів. Я завітав до каюти професора Кука. Він йшов на поравку, але його енергія згасла. Ще недавно він міг жартувати навіть у найкритичніші моменти, а тепер його обличчя було серйозним. Він змінився, я бачив, як з кожним днем він стає пасивнішим. Його дух здавалося зламався, хоча він цього не показував.

—  А Ден, проходь, —  сказав Кук пригніченим голосом.

Я кивнув і зайшов:
—  Як ти, Кук? Ми можемо щось для тебе зробити?

Він нічого не відповів, тільки стояв біля ілюмінатора та вдивлявся в космос.

Я помовчав ще якийсь час, незручна пауза затягнулася і я вийшов з каюти, прямуючи в медвідсік, щоб провідати Роса.

Сержант, був у ще гіршому стані. Його рука імплант була розбита. Ноги він втратив в битві з сміттярами біля реактора, вибух якого, залишив його обличчя понівеченим, а шкіра була вкрита шрамами та опіками.

—  Ден, — хрипко промовив Рос, лежачи на ліжку в медичному відсіку. Його голос звучав, як тріск старого мотора.
—  Рос, бережи сили, відпочинь, — сказав я, сідаючи біля нього.
—  Відпочити? Я вже відпочиваю занадто довго.

Я уважно подивився йому в очі. Навіть в такому становищі, він був солдатом зоряного флоту хоча і виглядав, як зношена машина.
—  Рос, ти пройшов більше, ніж будь-хто інший. Ти врятував нас тоді, і я цього ніколи не забуду. Але зараз тобі потрібно думати про себе. Ми підлатаємо тебе, і ти повернешся до строю, але для цього потрібен час. Коли будеш чутися на силі то розповіш, як тобі вдалося вижити після “Судного дня”.

Він намагався щось сказати, але замість цього лише кивнув. Капсула над ним закрилася і регераційний гель заповнив її.

***

В командному залі на крейсері зібралися всі врятовані з корабля сміттярів. Люди, гуманоїди, представники десятків різних видів. Вони були виснажені, але в їхніх очах тепер горіла надія.

Я вийшов на платформу і обвів поглядом натовп. Десь у першому ряду стояли Ліє та Каттер. Ісса сиділа трохи далі, уважно слухаючи. Каттер стояв збоку, біля Кхала та Фурі, усі були серйозними.

—  Друзі, – почав я. Мій голос лунав впевнено, хоча всередині я відчував легке хвилювання.

—  Ви пройшли через пекло. Кожен із вас зіткнувся зі смертю і, незважаючи на це, вистояв. Ви – найсильніші громадяни, яких я коли-небудь бачив.

Я зробив паузу, дозволяючи їм осмислити ці слова.

—  Тепер перед вами постає вибір. Ми врятували вас, але це не означає, що ви зобов’язані залишатися з нами. Якщо хтось хоче повернутися до своєї домівки – ми допоможемо вам знайти шлях. Але ті, хто вирішить залишитися, стануть частиною нової команди.

Я вказав на екран за своєю спиною, де з’явився план нашого корабля.

—  Цей крейсер теріанці  — наш дім, але йому потрібна команда. П’ятсот людей — це мінімум, необхідний для його ефективної роботи. Але я маю попередити вас: бути частиною цієї команди означає прийняти статут, дотримуватися дисципліни і підкорятися моїм командам, як капітана.

У натовпі почався легкий шепіт. Люди обмінювалися поглядами, але більшість виглядала серйозно.

—  Я не примушую вас, – продовжив я. – Це ваш вибір. Але той, хто залишиться, стане частиною місії, яка змінить майбутнє галактики.

Після цього я зійшов із платформи, даючи їм час на роздуми.

Пізніше, коли натовп розійшовся, я зайшов з Ліє до Каттера у каюу. Він сидів, згорбившись, його земноводна шкіра виглядала тьмяною, а рухи були повільними. Ліє обережно поклала руку йому на плече.

—  Каттер, вам вдалося розробити блокиратор для нейтралізації впливу корпорацій на нейрочіпи?

— Так. Я знайшов лазівку в програмуванні і можна за допомогою невеликого коду нейтралізувати загрозу.

—  Чудово. Тоді всім членам екіпажу перешли цей код. Так ми мінімізуємо ризики, що когось з наших завербує корпорація. 

—  Доречі, у нас є новини. — промовила Ліе.

—  Які? —  прошепотів він, не піднімаючи погляду.

— Ми знайшли твоїх батьків, – промовив я. —  Штучін уже працює над деталями операції. Ми отримали координати з чорної скрині. Це одна з колоніальних планет, яку пірати перетворили на свою базу, там тримають рабів  для видобутку наутиліуму. Вони тримають бранців у підводній базі десь в глибинах океану. Як тільки ми будемо готові, вирушаємо.

Каттер лише кивнув, але у своїй свідомості я чітко почув - “Дякую”.

Чорна скриня, отримана від Нумба, виявилася справжньою золотою жилою. Вона містила не лише координати піратських баз, а й докладну інформацію про сам клан викрадачів. "Криваві вітрила" – типові рагнарські покидьки, що продавали рабів і грабували круїзні лайнери. Коли я знайшов файли про планету, де вони утримують батьків Каттера, рішення було очевидним: ми йдемо по них.

***

"Астрон" ковзнув у систему, як тінь хижака. Планета – водний світ із рідкими архіпелагами суші. Один із островів – фортеця. Оборона слабка, кілька автоматичних гармат, пара турелей, але наш корабель міг стерти їх на порох ще до того, як пірати встигнуть зрозуміти, що сталося.

Я стояв на містку, дивлячись на голографічну проекцію планети, що зависла над панеллю керування. Тьмяне світло індикаторів відбивалося у моєму візорі, коли знайомий голос порушив тишу.

— Капітан Ден, які будуть накази? — Голос крейсера вже не здавався просто набором алгоритмів. Штучін почав формувати власний стиль спілкування, додаючи в інтонації щось, що можна було прийняти за зацікавленість.

— Штучін, давай останню перевірку систем. Альт, Буур, готуйтеся, підете зі мною.

Цих двох нам послала сама доля. Вони відразу зголосилися пристати на мою пропозицію доєднатися до команди, після того як звільнили їх з карцерів сміттярів. Ті не могли їх зламати, як і Росса, і тому вони були закуті в кайданках у сусідніх камерах.

Альт та Буур — неаріанці, якби я зустрів їх десь на Землі, то подумав, що вони демон із пекла, їм лише бракувало до образу хвоста. Вони були воїнами і душею, і тілом, як усі з їх раси. Буур на додачу ще й мав більший ріст у порівнянні з іншим з його раси, за що отримав прізвисько “танк”.