Глава 2. Сміттярі.

Коли ти залишаєшся наодинці з безмежним космосом, час зупиняється. Кожна секунда тягнеться, мов віск на свічці, і ти починаєш чути навіть найменші звуки: потріскування систем життєзабезпечення, слабке гудіння вентиляції, рідкісний скрип металу капсули, яка давно перестала бути для нас укриттям і перетворилася на камеру для ув'язнених.

Я сидів, схрестивши ноги, на вузькому місці перед панеллю керування, закривши очі. Мої думки кружляли навколо одного питання: скільки ще ми протримаємося? Мої легені відчували кожен вдих кисню, як щось безцінне, а шкіра палала від думки про майже порожній резервуар з водою.

Ліе спала. Вона примостилася в кутку капсули, використовуючи свою куртку як подушку. На її обличчі були помітні втома та виснаженість, які не зникали навіть коли вона спала. Її срібне волосся, зазвичай акуратно зібране, тепер заплуталося в ковтунах. Я дивився на неї, намагаючись зібрати в собі силу й надію, але всередині мене оселився страх. Страх, що я підвів її.

Я закрив очі й повернувся до медитації. У цих умовах це був єдиний спосіб залишитися притомним. Спогади про мої тренування допомагали: я уявляв, як моя свідомість відокремлюється від тіла, розчиняючись у безмежності космосу. Але навіть у цьому стані мене переслідували питання: чому нас досі ніхто не знайшов? Чому жодна з систем аварійного сигналу не спрацювала?

Мій спокій раптово порушив дивний звук. Це був тихий, але різкий свист, який не міг належати жодній системі нашої капсули. Я відкрив очі, підвівся і нахилився до панелі керування. Свист ставав все голоснішим, перетворюючись на металевий скрегіт.

І тоді капсула здригнулася.

Це був короткий поштовх, але достатньо сильний, щоб Ліе прокинулася. Її очі наповнилися тривогою.

— Що сталося? — запитала вона, дивлячись на мене.

— Не знаю, — відповів я, намагаючись не показувати свого хвилювання.

Капсула знову здригнулась. Цього разу сильніше. Мій погляд впав на ілюмінатор.

Те, що я побачив, змусило мене застигнути.

Назовні, у чорній безодні, з’явився гігантський об’єкт. Спочатку я не міг зрозуміти, що це, його форма була настільки неприродною, що мене охопила паніка. Металевий корпус, складений із численних деталей, нагадував не корабель, а конструктор, зібраний дитиною. Його поверхня виблискувала в світлі далеких зірок, але крізь ті відблиски було видно обдертий, брудний метал.

Ліе підійшла до ілюмінатора і промовила:

— Це... це сміттярі?

— Так, — відповів я, стиснувши зуби.

Великий маніпулятор, що виходив із підстави корабля, притягував нашу капсулу до себе. Його енергія створювала магнітну тягу, проти якої наша капсула не могла боротися.

— Що нам робити? — Ліе притиснулася до мене, її голос був слабким.

— Ми нічого не можемо зробити. Просто чекати.

Коли я вперше взнав про сміттярів, то не міг повірити що у Співдружності може бути щось подібне. Сміттярі не були расою, вони скоріше були сумішшю різних рас, але одним прошарком суспільства, десь між піратами та контрабандистами. Є думка, що вони  виникли на фронтирі галактики з колоністів, які не хотіли, чи не могли залишитися на колонізованих планетах. Їх вабив космос. Їхні кораблі описували як жахливі металеві чудовиська, які виникають нізвідки, мов хижаки, і забирають усе, що попадеться їм у поле зору. Хтось стверджував, що вони не більше ніж легенда, але інші розповідали історії про тих, хто потрапив до їхніх рук і не повернувся.

Це були не просто космічні збирачі сміття. Вони були комерсантами темної сторони галактики, які маскувалися під «санітарів космосу». Їхні кораблі були величезними, складеними з уламків кораблів та станцій, але всередині приховували сучасні технології, які вони крали або відновлювали з того ж сміття, яке збирали.

Як правило, вони з'являлися там, де відбувалися якісь катастрофи чи війни. Саме в тих місцях, де закінчувалися усі гуманітарні місії Співдружності приходили сміттярі, наче стревятники падальники, вони поглинали все, що залишилося від кораблів чи станцій.

Нашу капсулу обережно підхоплювало магнітним маніпулятором, як муху, яку витягали з павутини. Металевий скрегіт, який раніше лунав, тепер заповнив увесь простір капсули, змушуючи нас відчувати себе ще меншими й беззахисними.

— Вони... Вони нас помітили? — Ліе стиснула мою руку, її пальці були холодними.

— Не знаю. Швидше за все вони чули наш сигнал про порятунок, — відповів я, напружено дивлячись в ілюмінатор.

Ми вже майже торкалися поверхні їхнього корабля, коли маніпулятор відпустив нас, і капсула з глухим гуркітом впала на щось тверде. Ліе ледь втрималася, затамувавши подих.

Я теж відчув, як холодний піт стікає по спині. Ми обмінялися короткими поглядами.

— Можливо, вони не знають, що ми тут, — шепнула вона, в її голос звучала нотка оптимізму.

Я хотів щось відповісти, коли почув, як по корпусу капсули пройшлися важкі кроки. Метал гучно відгукувався на їхній вагу.

— Сумніваюся, — прошепотів я, вдихаючи, ніби востаннє.

Глухий удар пролунав так, наче хтось із силою стукнув по люку капсули.

— Відчиняйте! — пролунало зовні. Гучний, низький голос, що звучав із металевими відтінками, як запис, що йшов через несправний динамік.

Я підвівся й зупинився біля люка.

— Що ви хочете? — запитав я, намагаючись зберігати твердість у голосі, хоча втома давалась в знаки.

— Ви — наші тепер. Відчиняйте або ми зламаємо вашу іграшку! — голос супроводжувався гучним сміхом, що лунав від декількох осіб.

Ліе здригнулася, але я нахилився до панелі, натискаючи на важіль. Люк відкрився з повільним скрипом, пропускаючи всередину холодний металевий запах чужого і такого бажаного повітря.

Перед нами стояли двоє. Вони нагадували гуманоїдів, але були високими, майже двометровими, із широкими плечима й товстими кінцівками. Їхні обличчя закривали незграбні маски зі світлодіодними очима, які миготіли жовтим світлом. Їхня броня виглядала, наче зібрана зі старих уламків — різнокольорові шматки металу, дроти, що стирчали з різних боків, і ледь працюючі підсилювачі на ногах.