Глава 2. Сміттярі.

Коли ти залишаєшся наодинці з безмежним космосом, час зупиняється. Кожна секунда тягнеться, мов віск на свічці, і ти починаєш чути навіть найменші звуки: потріскування систем життєзабезпечення, слабке гудіння вентиляції, рідкісний скрип металу капсули, яка давно перестала бути для нас укриттям і перетворилася на камеру для ув'язнених.

Я сидів, схрестивши ноги, на вузькому місці перед панеллю керування, закривши очі. Мої думки кружляли навколо одного питання: скільки ще ми протримаємося? Мої легені відчували кожен вдих кисню, як щось безцінне, а шкіра палала від думки про майже порожній резервуар з водою.

Ліе спала. Вона примостилася в кутку капсули, використовуючи свою куртку як подушку. На її обличчі були помітні втома та виснаженість, які не зникали навіть коли вона спала. Її срібне волосся, зазвичай акуратно зібране, тепер заплуталося в ковтунах. Я дивився на неї, намагаючись зібрати в собі силу й надію, але всередині мене оселився страх. Страх, що я підвів її.

Я закрив очі й повернувся до медитації. У цих умовах це був єдиний спосіб залишитися притомним. Спогади про мої тренування допомагали: я уявляв, як моя свідомість відокремлюється від тіла, розчиняючись у безмежності космосу. Але навіть у цьому стані мене переслідували питання: чому нас досі ніхто не знайшов? Чому жодна з систем аварійного сигналу не спрацювала?

Мій спокій раптово порушив дивний звук. Це був тихий, але різкий свист, який не міг належати жодній системі нашої капсули. Я відкрив очі, підвівся і нахилився до панелі керування. Свист ставав все голоснішим, перетворюючись на металевий скрегіт.

І тоді капсула здригнулася.

Це був короткий поштовх, але достатньо сильний, щоб Ліе прокинулася. Її очі наповнилися тривогою.

— Що сталося? — запитала вона, дивлячись на мене.

— Не знаю, — відповів я, намагаючись не показувати свого хвилювання.

Капсула знову здригнулася. Цього разу сильніше. Мій погляд впав на ілюмінатор.

Те, що я побачив, змусило мене застигнути.

Назовні, у чорній безодні, з’явився гігантський об’єкт. Спочатку я не міг зрозуміти, що це, його форма була настільки неприродною, що мене охопила паніка. Металевий корпус, складений із численних деталей, нагадував не корабель, а конструктор, зібраний дитиною. Його поверхня виблискувала в світлі далеких зірок, але крізь ті відблиски було видно обдертий, брудний метал.

Ліе підійшла до ілюмінатора і промовила:

— Це... це сміттярі?

— Так, — відповів я, стиснувши зуби.

Великий маніпулятор, що виходив із підстави корабля, притягував нашу капсулу до себе. Його енергія створювала магнітну тягу, проти якої наша капсула не могла боротися.

— Що нам робити? — Ліе притиснулася до мене, її голос був слабким.

— Ми нічого не можемо зробити. Просто чекати.

Коли я вперше дізнався про сміттярів, то не міг повірити, що у Співдружності може бути щось подібне. Сміттярі не були расою, вони скоріше були сумішшю різних рас, але одним прошарком суспільства, десь між піратами та контрабандистами. Є думка, що вони  виникли на фронтирі галактики з колоністів, які не хотіли, чи не могли залишитися на колонізованих планетах. Їх вабив космос. Їхні кораблі описували як жахливі металеві чудовиська, які виникають нізвідки, мов хижаки, і забирають усе, що попадеться їм у поле зору. Хтось стверджував, що вони не більше ніж легенда, але інші розповідали історії про тих, хто потрапив до їхніх рук і не повернувся.

Це були не просто космічні збирачі сміття. Вони були комерсантами темної сторони галактики, які маскувалися під «санітарів космосу». Їхні кораблі були величезними, складеними з уламків кораблів та станцій, але всередині приховували сучасні технології, які вони крали або відновлювали з того ж сміття, яке збирали.

Як правило, вони з'являлися там, де відбувалися якісь катастрофи чи війни. Саме в тих місцях, де закінчувалися усі гуманітарні місії Співдружності, приходили сміттярі, наче стреляники; вони поглинали все, що залишилося від кораблів чи станцій.

Нашу капсулу обережно підхоплювало магнітним маніпулятором, як муху, яку витягали з павутини. Металевий скрегіт, який раніше лунав, тепер заповнив увесь простір капсули, змушуючи нас відчувати себе ще меншими й беззахисними.

— Вони... Вони нас помітили? — Ліе стиснула мою руку, її пальці були холодними.

— Не знаю. Швидше за все вони чули наш сигнал про порятунок, — відповів я, напружено дивлячись в ілюмінатор.

Ми вже майже торкалися поверхні їхнього корабля, коли маніпулятор відпустив нас, і капсула з глухим гуркітом впала на щось тверде. Ліе ледь втрималася, затамувавши подих.

Я теж відчув, як холодний піт стікає по спині. Ми обмінялися короткими поглядами.

— Можливо, вони не знають, що ми тут, — шепнула вона, в її голос звучала нотка оптимізму.

Я хотів щось відповісти, коли почув, як по корпусу капсули пройшлися важкі кроки. Метал гучно відгукувався на їхній вагу.

— Сумніваюся, — прошепотів я, вдихаючи, ніби востаннє.

Глухий удар пролунав так, наче хтось із силою стукнув по люку капсули.

— Відчиняйте! — пролунало зовні. Гучний, низький голос, що звучав із металевими відтінками, як запис, що йшов через несправний динамік.

Я підвівся й зупинився біля люка.

— Що ви хочете? — запитав я, намагаючись зберігати твердість у голосі, хоча втома давалась в знаки.

— Ви — наші тепер. Відчиняйте, або ми зламаємо вашу іграшку!» — голос супроводжувався гучним сміхом, що лунав від декількох осіб.

Ліе здригнулася, але я нахилився до панелі, натискаючи на важіль. Люк відкрився з повільним скрипом, пропускаючи всередину холодний металевий запах чужого і такого бажаного повітря.

Перед нами стояли двоє. Вони нагадували гуманоїдів, але були високими, майже двометровими, із широкими плечима й товстими кінцівками. Їхні обличчя закривали незграбні маски зі світлодіодними очима, які миготіли жовтим світлом. Їхня броня виглядала, наче зібрана зі старих уламків — різнокольорові шматки металу, дроти, що стирчали з різних боків, і ледь працюючі підсилювачі на ногах.