Глава 1. Межі, яких не існує.

Темрява в рятувальній капсулі ставала дедалі важчою. Ліе спала поруч, її дихання було слабким, але рівним. Внутрішні сенсори капсули тихо попереджали, що кисень і припаси закінчуються. Моя підсвідомість уже не реагувала на ці сигнали – звичка за три тижні. Кожна секунда ставала все дорожчою.

Я сидів на холодній металевій підлозі, охопивши руками коліна. Мій погляд блукав між панеллю управління й ілюмінатором, за яким було лише чорнильне море космосу. Часу залишилося мало. Я знав, що маю знайти вихід, але чим більше думав про це, тим важче ставало дихати. Відчай був моїм ворогом. Вже по максимуму продовжив ресурс регенераційних картриджів для повітря. Зробив рециркулятор води, який витягував з повітря вологу від нашого дихання і переробляв у питну воду. Але цього було замало.

За ці тижні проведені в рятувальній капсулі, навчився розрізняти, що в цьому безмежному просторі, який поглинав нас із Ліе, не все порожнє. Спочатку це були ледь помітні потоки енергії, які проявлялися в місцях енерговодів і здавалися вигадкою моєї втоми. Але згодом зрозумів, що це щось більше. Почав помічати потоки енергії, що пронизують весь Всесвіт, не занурюючись у медитацію. І тепер, коли запаси кисню й води зменшувалися, це енергія стала моєю єдиною надією.

Сів у зручну позу й почав занурюватися в медитацію. Я вже робив це раніше. Кожного разу, коли дозволяв собі розчинитися в тиші, енергія Всесвіту підживлювала мене. Я поглинав її тепер постійним струмком, наповнюючи не лише своє тіло, але і симбіонта. Тепер, щоб зекономити ресурси для Лії, я вирішив піти далі. Глибоко вдихнув, а потім відпустив контроль над своїм тілом. Мій пульс сповільнився, дихання стає поверхневим, і я відчув, як мої думки поволі стираються.

Свідомість почала відокремлюватись. Це завжди було дивним, але зараз я прийняв цей стан, як частину себе. Більше не відчував ні страху, ні сумнівів. Тільки космос, який тепер здавався не ворожим, а наповненим життям. У цьому стані я міг зберегти сили, витрачаючи мінімум енергії на фізичне існування і практично не дихати.

І тоді покликав Поводиря.

Він з’явився переді мною, як завжди виходячи, з білої пустки. Його фігура була чіткою, навіть у цьому безформному світі. Його золотиста шкіра відбивала невидиме світло, а червоний одяг, схожий на мантію, майорів, хоч вітру тут не було. Очі Поводиря – великі й бездонні – дивилися крізь мене.

— Ти прийшов за відповідями, Ден, — сказав він спокійно, але його голос проймав до самих глибині.

— У мене закінчуються час і можливості, — відповів я. — Я не знаю, як врятувати нас із Ліе.

Поводир трохи нахилив голову, ніби оцінював мене. Його слова прозвучали тихо:

— Всі обмеження, які ти бачиш, існують лише у твоїй свідомості.

Я нахмурився. Його загадкові вислови завжди змушували мене шукати сенс самостійно.

— Ти хочеш сказати, що я вигадую собі перешкоди? Повітря й їжа – це не обмеження?

Він повільно підійшов ближче.

— Вода здається твердою, поки ти не нагрієш її. Простір здається порожнім, поки ти не відчуваєш його енергію. Життя здається крихким, поки ти не зрозумієш, що воно не залежить від тіла.

— Але ми не можемо вижити без кисню, — заперечив я.

Поводир усміхнувся. Його посмішка була спокійною, але з нотками виклику.

— Ти думаєш, що знаєш межі свого існування. Але ці межі – лише звичка, до якої ти привчив свій розум.

Відчув, як мене починають охоплювати сумніви. Його слова здавалися надто абстрактними, але десь глибоко всередині я розумів, що він має рацію.

— Що ти пропонуєш? — запитав у нього.

Поводир трохи нахилився, так ніби збирався довірити мені щось надзвичайно важливе.

— Зупинися. Не шукай рішення назовні. Все, що тобі потрібно, вже є всередині тебе. Дозволь своєму розуму вийти на волю. Вийди за рамки. І ти знайдеш всі відповіді.

— Вийти за рамки? — перепитав я, відчуваючи, як ці слова починають відлунювати всередині мене. — Що це означає?

Він випростався, його постать здавалась величною, ніж будь-коли.

— Ти боїшся втратити контроль, бо вважаєш, що контроль – це твоя сила. Але саме в момент, коли ти відпустиш його, ти зрозумієш, що твоя справжня сила – у свободі. Дозволь собі бачити те, чого ти раніше не бачив. Дозволь собі бути тим, ким ти навіть не уявляв себе.

Я мовчав. Ці слова здавалися занадто масштабними, але водночас вони торкаються найглибших шарів моєї свідомості.

— Як я це зроблю? — нарешті промовив я.

Поводир усміхнувся знову, але цього разу в його погляді було більше тепла.

— Ти вже знаєш. Тобі лише потрібно перестати боятися.

Після цих слів він розчинився, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Я сидів у темряві, відчуваючи, як кожне його слово вібрує в моїй свідомості. Відпустити контроль. Дозволити собі вийти за межі звичного.

Я глибоко вдихнув і знову закрив очі. Моя свідомість почала рухатися, як хвиля, що виходить за межі тіла. Відчув, як простір навколо мене наповнюється енергією, потім вона мене підхопила. І почав розчинятися у цьому потоці, стаючи його частиною.

І тоді зрозумів. Поводир мав рацію. Межі існують лише в нашій голові.

Я дозволив своїй свідомості розчинитися. Вона стала частиною нескінченного потоку енергії, що пронизував усе – від найменшої піщинки до гігантських зірок. Потік підхопив мене, мов корабель на хвилях, і поніс у невідомість.

Одночасно перебував всередині цього потоку й зовні, спостерігаючи за його рухом. Енергія була дивовижною: вона переливається кольорами, яких я раніше навіть не уявляв, утворюючи складні візерунки. Її швидкість була приголомшливою – здавалося, що вона перевищує всі межі можливого.

Моє сприйняття розширювалося. Я відчуваю кожну частинку простору навколо себе. Ось вона – зоряна система, у якій ми зараз дрейфуємо. Я бачив нашу капсулу, кожну планету, кожен астероїд, що кружляв навколо зірки. Але цього було замало. Мене тягнуло далі.