Пролог

Авторське право та відповідальність за незаконне розповсюдження

Усі права на цей твір захищені. Жодна частина цієї книги не може бути відтворена, розповсюджена або передана в будь-якій формі та будь-якими засобами без письмового дозволу автора. Незаконне копіювання, розповсюдження або продаж цієї книги є порушенням закону й може призвести до юридичних наслідків.

Якщо ви хочете підтримати автора та сприяти створенню нових історій, будь ласка, купуйте офіційні версії книги або використовуйте перевірені платформи для читання.

Дякую за повагу до авторської праці!

—---------------------------------------------------

Час у рятувальній капсулі тягнувся нескінченно. Я сидів у кріслі, дивлячись на панель із цифрами, що ставали все більш невблаганними: 10% кисню, 8% води. Ліе поволі йшла на поправку, але її тіло все ще було ослабленим. Я намагався не дивитися їй у вічі, бо не хотів, щоб вона бачила мою тривогу. Ми вже два тижні дрейфуємо, а на наш сигнал про допомогу ніхто так і не відповів. У мене було тільки два варіанти: сидіти й чекати смерті або придумати, як вирвати нас із цього пекла.
Ліе прокинулася і розплющила очі. Вона дивилася на мене, намагаючись посміхнутися. Її голос був слабким.

— Що сталося?

Я спробував відповісти спокійно, хоча всередині мене все кипіло.

— Наш корабель викинуло з гіперпростору. Ти і твій батько впали в кому від перенавантаження. Корпорація підклала на човник артефакт древніх, і він вирвав наш корабель з гіперу там, де вони чекали на нас. Я зміг перезапустити головний реактор і ми мали шанс стрибнути назад в гіпер. Але їх роботи прорізали корпус, а далі все пішло шкереберть. Спершу ми з Росом справлялися, але потім…

Вона мовчала, лише слухала, поки я продовжував.

— Сержант наказав катапультуватися. Я допоміг твоєму батьку і тобі покинути “Фенікс”. Рос… Він пожертвував собою, використавши "Судний День". Його вибір врятував нас. Але… — Я затнувся, слова не йшли далі. Цей спогад здавлював горло, не даючи дихати.

Вона зітхнула, але не промовила жодного слова. Її рука ледь помітно доторкнулася до моєї.

Я відвернувся, дивлячись у темряву за ілюмінатором. Космос здавався нескінченним, холодним і байдужим. Від цієї безмежності ставало тісно в капсулі. Залишатися в цьому стані було неможливо. Я повертався думками в минуле, за останні пів року відбулося в моєму житті стільки, що і на трьох вистачить.

Перший шок від Землі в майбутньому, та зустріч з Ліе та її батьком Куком на кораблі. Спогади повернули мене до першої зустрічі з Росом. Це було на базі, коли він вперше провів мене в зал симуляцій. Я тоді ще навіть не знав, як правильно тримати ПГ-Мку. Рос кидав на мене погляди, повні сарказму, але жодного разу не підвищував голосу. Він показував мені, як працює кожна зброя, пояснював нюанси: "Це не просто зброя, кадете. Це інструменти, й ти маєш знати, коли й як їх застосовувати. Неправильний вибір зброї — і ти труп". Того дня я вперше відчув, що таке справжній бій, навіть якщо це була лише симуляція.

Потім спогад переніс мене на Ельдорадо. Планета, на якій ми уклали угоду про купівлю компанії графа. Ліе і я мчали на аеробайку крізь ніч, неонові вогні виблискували навколо. Ця швидкість, цей адреналін – це було щось знайоме й одночасно нове. Ліе притискалася ближче, її руки стискали мене за талію, коли ми тікали від ксентаріанців. Мій пульс зашкалював, але я тоді подумав тільки про одне: "Якщо помирати, то поруч із нею".

Я глибоко вдихнув, щоб придушити хвилю емоцій. Але спогади не давали спокою. Згадав наш перший поцілунок. Це сталося в її каюті, після висадки на острові меріана. Ліе тоді допомогла розібратися з базами знань, які ми знайшли на острові. Той поцілунок, став для мене єдиною надією на майбутнє. А те як ми танцювали з нею, на зустрічі у графа, тоді мені взагалі здалося, що я не у майбутньому, а у своєму часі, на якісь тематичній вечірці.

Повертаючись до реальності, я відчув, як мої пальці стискали штурвал на панелі управління. Спогади були солодким отруєнням. Вони нагадували мені про все, що ми мали, і про те, що нам є за що боротися.

— Ден… — тихо сказала Ліе, витягуючи до мене руку. — Ми ще виберемося, правда?

Я подивився на неї. Її очі були наповнені життям, попри слабкість та втому.

— Так, Ліе, — сказав я, хоч і не був певен. — Ми виберемося. Я щось придумаю.

Я не знав, як саме. Але всередині з'явилася слабка іскра надії. Іноді цього достатньо, щоб боротися далі...