Ритм у безодні

Саель кинули в темницю, де камінь не мав пам’яті, а темрява — кордонів.

​Вона втратила лік часу. Скільки минуло? Дні? Тижні? Тут, під товщею мертвої породи, час не тече — він розчиняється, густий і тягучий, поглинаючи її саму. Саель більше не боролася. Її не турбував вологий холод, що, мов слизькі пальці, забирався під лахміття, чи важке повітря, просочене запахом цвілі та безнадії. Темрява тут не була порожнечею — вона дихала, рухалася, тиснула на груди.

​Час від часу приходив вартовий. Брязкіт ключів відлунював у черепі, як удар молота по оголеному нерву. Він мовчки ставив на підлогу миску із сірим місивом, що пахло пилом. Саель майже не торкалася їжі. Не через огиду. Просто всередині неї більше не було місця для життя.

​Але в куті камери завжди було воно. Серце Бога.

​Темна куля. Те, що випило життя з Тарвена. Те, що вона ненавиділа кожним уламком своєї душі. Її намагалися розлучити з нею. Солдати хапали артефакт з острахом, обмотуючи руки товстою шкірою, ніби боялися заразитися чумою, і забирали геть. Але минало кілька годин — і куля знову з’являлася на тому самому місці. Ніби темрява сама випльовувала її назад до своєї хазяйки.

​Саель не знала, що з нею робити. У тьмяному фіолетовому сяйві вона бачила не силу, а очі Тарвена — скляні, порожні, висмоктані цією чорною безоднею. Вона вбила його. Власними руками.

«А що, як за кожне моє бажання воно вимагатиме серце того, кого я люблю?» — ця думка була страшнішою за будь-яку страту. Вона крутилася в голові як мантра.

​Раптом тишу прорізав звук. Не голос. Ритм. Тихий, глухий, глибокий — ніби десь під кам’яною підлогою билося велетенське серце.

Бам... Бам... Бам...

Куля не світилася яскравіше, але повітря навколо неї вібрувало. Вона жила.

​Кроки. Повільні, виважені. Так ходить людина, яка звикла, що світ завмирає за її помахом.

Король Одрік зупинився біля ґрат. Він дивився на неї довго, наче вивчав рідкісний експонат у своїй колекції — зламаний, брудний, але від того ще цінніший. Його погляд був уважним, холодним, майже шанобливий.

​— У мене є пропозиція, — його голос пролунав надто гучно в цій тиші.

Саель не підняла голови. Для неї його слова були лише шумом вітру в порожнечі.

— Лейтарі дізналися, що ти володієш Серцем Бога, — вів далі Одрік, і в його тоні з’явилася ледь помітна іронія. — Твій народ у замішанні, Саель. Старійшини розкололися. Троє вимагають твоєї смерті. Вони бояться тебе, як пошесті, і хочуть знищити те, чого не розуміють. А двоє... — він нахилився ближче до грат — двоє пропонують поклонятися тобі.

​Слова вдарили під дих, як ляпас. Старійшини. Ті, хто вчили її слухати шепіт листя та читати ритми Всесвіту. Вони, її дім і правда, тепер бачили в ній лише мішень або ідола. Ні те, ні інше не залишало їй права бути собою.

— За законом Домінії я маю стратити тебе, — Одрік говорив це майже буденно. — Але я готовий дати помилування. Якщо ти станеш поруч зі мною. Твоя сила і моя мудрість. Весь цей роздроблений світ впаде до наших ніг, Саель. Ми припинимо хаос, війни, страх.

​Саель засміялася. Це був хрипкий, іржавий звук, від якого навіть темрява, здавалося, відсахнулася.

— Я швидше помру, — прошепотіла вона, піднімаючи на нього порожні очі. — Ніж стану на твій бік.

І це була правда. Їй хотілося лише тиші.

​Король не розгнівався. Навпаки, він зітхнув із розчаруванням.

— Ти досі не зрозуміла. Серце Бога обрало тебе не за силу. А за твою здатність втрачати.

Саель здригнулася.

— Ти вже заплатила найвищу ціну, — вів далі він жорсткіше. — І саме тому воно не відпустить тебе. Я дам тобі час. Але небагато. Старійшини не чекатимуть вічно — страх зробить їх швидкими. Коли вони прийдуть, вони не питатимуть.

​Він розвернувся, щоб піти, але кинув через плече:

— Ти думаєш, що боги вимагають жертв. Але насправді вони вимагають вибору.

​Коли кроки короля затихли, темрява знову стиснулася.

Бам... Бам... — нагадувала куля.

​Але ненадовго. Невдовзі тишу порушив інший звук — легке, майже нечутне шурхотіння та швидкі кроки. Тінь біля ґрат ворухнулася. Жінка скинула капюшон, і в тьмяному світлі блиснули знайомі, рідні очі.

— Саель! — прошепотіла вона.

— Міра?.. — голос Саель зламався. Вона підповзла до ґрат, не вірячи своїм очам. — Як ти продерлася сюди?

— Та пусте, — Міра намагалася всміхнутися, хоча її губи тремтіли. — Підкупила кого треба, і ось я тут.

В цьому була вся вона: поки Саель шукала істину в зірках, Міра знаходила її в золоті та людських слабкостях. Її гострий розум завжди знаходив шпарини там, де інші бачили стіни.

— Я ненадовго, тож слухай уважно, — голос сестри став серйозним. — Я від Ліанора. Це той старійшина, який вважає, що тобі варто поклонятися. Він каже, ти маєш знати правду, перш ніж зробиш вибір.

​Вона обережно просунула крізь ґрати пожовклий пергамент. На ньому були накреслені знаки — не людські й не зовсім лейтарські.

— Ліанор — хранитель заборонених ритмів, — швидко пояснила Міра. — Тих, які старійшини вирішили забути. Не знищити — саме забути. Бо знищити означало б визнати, що вони бояться.

​Саель дивилася на пергамент, не наважуючись торкнутися.

— Він каже, що Цар богів ніколи не був богом, — продовжила Міра. — Він був замком. Ключем. Інструментом, створеним, щоб з’єднати світ... або зламати його, якщо він почне гнити. Серце — це не джерело сили. Це пастка. Воно живиться твоїми виборами. Кожним «так» і кожним «ні».

​Ритм у куті темниці став гучнішим, агресивнішим.

Бам.

Бам.

​Міра простягнула руку крізь холодний метал і міцно стиснула змерзлі пальці Саель. Її долоня була гарячою, живою.

— Сестро, якщо ти залишишся тут — тебе знищать. Або сталь, або молитви. Обидва шляхи ведуть до кінця.

Вона нахилилася впритул до ґрат.

— Але якщо ти втечеш... Я зроблю все можливе. Ми знайдемо маленьке селище, десь далеко, де ніхто не знає про богів і королів. Будемо жити тихо. Мирно. Я тебе не залишу. А якщо ти не втечеш зараз — я придумаю, як тебе витягнути, навіть якщо доведеться спалити цей палац.