Вибір, якого не існувало

Саель йшла коридорами палацу.
Дивно, але сьогодні вони здавалися темнішими, ніж зазвичай. Наче світло тьмяніло саме для неї — або ж це вона перестала його бачити.
Не дивися. Не зупиняйся.
Колись ці коридори були для неї лабіринтом, тепер — прямою лінією до кінця. Картини, статуї, сади… Вона знала їх усі. Вона могла б назвати імена майстрів, історії родів, символи на гербах. Це більше не має значення.
Єдине, що існувало — двері.
Він там.
Думка була спокійною. Надто спокійною. Саме це лякало.
На ній була червона сукня — важка, розкішна, бездоганна. Вона відчувала її вагу на плечах, наче вже несла вирок.
Кров. Корона. Влада.
Вони люблять ці кольори. Вони думають, що володіють ними.
Усе було ідеальним. Так, як її вчили.
Будь схожою на людей. Усміхайся. Ховай страх. Дихай рівно.
Майже непомітний виріз у сукні дряпав думки гостріше за ніж. Там був кинджал. Холодний. Справжній. Він торкався шкіри при кожному кроці, і Саель ловила себе на дивній думці: це єдине, що не бреше.
Ось він — вибір. Не слова старійшин. Не пророцтва. А метал біля серця.
Сьогодні.
Зараз.
Якщо не сьогодні — ніколи.
Її можуть побачити. Її можуть зупинити.
Мене можуть убити.
Думка була порожньою, майже байдужою.
Але якщо я зупинюся — уб’ють усіх інших.
Кроки лунали коридором. Вона не поспішала. Поспіх — це сумнів. А сумнів вона залишила за зачиненими дверима разом зі старійшинами.
Я — перекладачка. Я звикла стояти між світами. Сьогодні я — межа.
Сходи.
Перший поверх.
Другий.
Ще один.
З кожним підйомом дихати ставало важче. Не від утоми — від усвідомлення.
Ще можна повернутися.
Думка з’явилася — і одразу ж була знищена.
Ні. Поворотів більше немає.
Кінець коридору.
Двері сяяли золотом. Самоцвіти виблискували так, ніби насміхалися з неї.
Скільки крові коштує цей блиск? Скільки світів?
Перед дверима стояла варта.
Остання перешкода. Остання роль.
— Я до короля, — сказала вона. Її голос був рівним, і вона майже здивувалася цьому.
Ось так звучить людина, яка вже прийняла рішення.
— Король наказав нікого не впускати.
Звісно. Він боїться. Вони всі бояться.
— Він чекає на мене, — відповіла Саель. — Передайте йому, що я прийшла.
Якщо він не впустить мене — я знайду інший шлях. Якщо зупинить — я вирвуся. Якщо помру — значить, так треба.
Охоронець подивився на неї довго. Вона не відводила погляду.
Подивися. Запам’ятай. Це обличчя того, хто йде до кінця.
Двері відчинилися.
Саель зробила крок уперед.
Пробач мені, світе. Я хотіла намалювати тебе інакшим.
І увійшла.

Король Одрік стояв біля вікна й дивився кудись у далечінь. Наче намагався розгледіти майбутнє, якого вже не існувало. У кімнаті нікого не було. Вони були самі — і це мало б спростити завдання. 
Його можна було вбити тут. Просто зараз. Один крок. Один рух. Один кінець. Та Саель знала: перед нею не просто король. Його не можна недооцінювати. Ще в юності Одрік був неперевершеним дуелянтом. Він вів війни — і вигравав їх. Він завжди йшов першим: у бій, у рішення, у жорстокість. Корона лише закріпила те, ким він був завжди. Підійти нишком і вбити — неможливо. 

І це, дивним чином, навіть полегшувало справу.
Саель не вміла ховатися. Не вміла плести інтриги. Не вміла брехати. Вона діяла прямо — так, як її навчили старійшини. Так, як вело її серце.
Так буде і цього разу.
— Я прийшла, щоб убити вас, — твердо сказала Саель.
Король не здригнувся. Не обернувся одразу.
Лише його плечі ледь напружилися — майже непомітно, але вона це побачила.
— Не рекомендую, — спокійно відповів Одрік. — Замах на короля карається стратою.
Він помовчав кілька митей, а тоді повільно повернувся до неї. Його погляд був уважним, холодним — таким, що звик зважувати людей, як фігури на дошці.
— Та я можу тебе пробачити, — додав він. — Якщо ти погодишся на мою угоду.
Саель не відвела очей.
— Мене не цікавлять угоди.
Бо я прийшла не торгуватися. Я прийшла поставити крапку.  

Її рука повільно ковзнула вниз — уздовж ребер, по шовковій тканині сукні. Серце билося так голосно, що здавалося, його чує весь палац. 

Зараз.
Кинджал був там. Холодний. Реальний.
Він тиснув до шкіри, нагадуючи про своє призначення кожним подихом.
Один рух.
Її пальці зімкнулися навколо руків’я. Метал обпік холодом — і це дивним чином заспокоїло.
Вона більше не думала про старійшин. Не думала про Тарвена. Не думала навіть про свій народ.
Лише про те, що після цього світ стане іншим.
І хтось мусить заплатити за цю зміну.
Король стояв нерухомо. Він дивився на неї так, наче знав.
Наче дозволяв.
Зараз або ніколи.
Вона зробила крок уперед.
Час стиснувся до одного удару серця.
І в цю мить Саель раптом усвідомила:
страх зник.
Залишилася тільки ясність — крижана, безжальна, страшно правильна.
Вона почала витягати кинджал.  

Кинджал вихопився з-під тканини різко — блискнув у світлі з вікна.
Одрік зреагував миттєво. Не відступив, не закричав, не покликав варту. Лише повернувся — плавно, точно, наче чекав цього руху з самої миті, коли вона переступила поріг. Його рука ковзнула до пояса, і в ту ж секунду в кімнаті пролунало дзенькання сталі.
Перший удар Саель був прямим, без хитрощів — у серце. Король відбив його з неймовірною легкістю. Кинджал дзенькнув об його клинок, і сила удару віддала в зап’ястя так, що пальці заніміли.
— Шкода, — холодно мовив Одрік. — Ти могла б змінити світ.
Він пішов у наступ.
Його рухи були відточені роками війни — швидкі, економні, смертельно точні. Саель ледве встигала відбиватися, відступаючи до стіни. Вона не думала. Не аналізувала. Тіло рухалося раніше за розум.
Сталь знову вдарила об сталь.
Десь за дверима раптом здійнявся крик.
Потім ще один.
Глухий стукіт. Брязкіт металу. Чиїсь зойки — короткі, обірвані.
Бій почався не лише тут.
Та Саель цього майже не чула.
Світ звузився до кількох кроків між нею і королем. До болю в руках. До важкого дихання. До погляду Одріка — спокійного, зосередженого, небезпечно живого.
Він вибив її з рівноваги різким рухом плеча. Вона ледь устояла, ковзнувши по мармуровій підлозі, але встигла різонути у відповідь. Лезо ковзнуло по його рукаву, розірвавши тканину, залишивши червону лінію.
Одрік усміхнувся.
— Ось бачиш, — сказав він тихо. — Ти вмієш вбивати.
За дверима коридор вибухнув хаосом. Крики змішалися зі стуком зброї, хтось гепнувся на підлогу.
Та для Саель цього більше не існувало.
Був лише бій.
І вибір, який уже не можна було повернути назад.  

Раптом Одрік легким, майже недбалим рухом меча вибив кинджал із рук Саель. Метал дзенькнув об підлогу й відскочив у тінь. Король миттєво скоротив відстань і прижав її до холодного каменю стіни. Повітря вибило з легень.
​Тікати було нікуди.
Ще один рух — і все скінчиться. 

Коли вона йшла до покоїв короля, Саель була готова до смерті. Вона прийняла її, як частину угоди зі світом. Та тепер, коли смерть дивилася їй просто в обличчя, вона з жахливою ясністю зрозуміла: вона хоче жити. Серце гупало так, ніби намагалося вирватися з грудей. 

Куля під її одягом раптом стала нестерпно гарячою. Вона наче розплавилася, протекла крізь тканину, стікаючи по шкірі до кінчиків пальців — не болем, а силою. ​І саме в цю мить її долоні обпік холод.
Меч з’явився з тієї самої темряви, що жила в кулі.
Довгий. Чорний. Тонкий, немов витягнутий із самої темряви. Він лежав у її руках так природно, ніби завжди їй належав. Ніби чекав саме на цю мить. Уздовж леза повільно рухалися незнайомі символи — темні, живі, пульсуючі.
Вона знала його.
Серце Бога.
Подив з’явився на обличчі Одріка — лише на мить. Але цієї миті вистачило. 

Саель ударила.
​Вона ввігнала меч у плоть — швидко, інстинктивно, з криком, який не встиг вирватися з горла. Вона не відчула опору кісток чи м'язів. Клинок увійшов у тіло, як у воду, і по її руках пройшла вібрація — жадібна, сита.
Та це було не серце короля. 

Тарвен.
В останню секунду він відштовхнув Одріка вбік і сам ступив уперед. Підставив себе. Підставив серце.
Не було крові.
Не було рани.
Лише його очі — порожні, мертві, все ще спрямовані на неї. Очі, які вона любила. Тінь від меча розповзлася по його грудях, всотуючись у шкіру, забираючи колір, забираючи тепло.
Здавалося, ніби вона прорізала не тіло.
А саму душу.
Внутрішній барабан Саель, що все життя відбивав ритм її існування, зупинився. Настала тиша. 

Світ тріснув.
​Світ не впав одразу.
Він затримав подих.
Тарвен ще стояв. Лише мить — неприродно рівно, ніби його тримала не плоть, а воля. Чорні символи на лезі спалахнули фіолетовим і згасли, втратили рух, наче наситившись. Меч у руках Саель раптом став важким — не вагою, а змістом.
— Ні… — видихнула вона, але звук не дійшов до вух.
Тарвен повільно опустив погляд на лезо в своїх грудях. Потім — знову на неї. У цих очах не було докору. Лише спокій. І щось схоже на полегшення.
— Я ж казав… — його голос був ледь чутний, зламаний, ніби лунав з іншого світу. — Я з тобою.
Коліна Саель підкосилися. Вона хотіла підхопити його, втримати, зробити щось — будь-що. Але її руки тремтіли, не слухалися. Меч розсипався чорним попелом, зник так само раптово, як і з’явився, залишивши її з порожніми долонями.
Тарвен впав.
Не гучно.
Не театрально.
Просто — ніби світ відпустив його.
​— Ні… ні, ні, ні… — вона опустилася поруч, притискаючи його голову до себе. — Ти не можеш… ти не маєш права…
Він уже не дихав. Його тіло ставало легким, наче саме життя мало вагу, і тепер ця вага зникла.
Король Одрік стояв за кілька кроків. Він не нападав. Не кликав варту. Не говорив. Уперше за весь час у його погляді не було холодного розрахунку — лише шок і щось схоже на… благоговіння. Він дивився не на мертве тіло. Він дивився на порожнечу, яку залишив меч.  

— Ось він, твій вибір, — тихо мовив Одрік. — Серце Бога не обирає невинних. Воно обирає тих, хто готовий віддати все.
Саель підняла голову.
Її обличчя було мокре від сліз, але погляд — порожній. Не зламаний. Не істеричний. Порожній, як безодня, що щойно прокинулася. Вона більше не чула музики свого народу. Вона чула лише пульсацію темряви, яка тепер стала частиною її крові.
— Ти хотів богів, — сказала вона. Її голос був рівний і страшний. — Ти їх отримаєш.
Вона повільно підвелася, залишивши Тарвена на холодній підлозі.
Серце Бога було пробуджене.
І цього разу — не королем.