Мить, що не мала права існувати

Старійшини вийшли до окремої кімнати, щоб ретельно все обміркувати й ухвалити важке рішення.
Двері зачинилися.
Хвилини тягнулися, мов години. Саель сиділа нерухомо, стискаючи руки, намагаючись не дивитися на темну кулю. Вона відчувала: там, за стіною, вирішується щось більше, ніж її доля.
Голоси старійшин долинали уривками.
— Ні, ми не можемо цього зробити!
— Ми мусимо. Це необхідно для блага нашого народу!
— Хіба таке благо нам потрібне?!
— А що ще лишається? Якщо цього не зробити — загинуть безліч. І люди, і лейтарі!
Крик стих. Запала тиша, важка й гнітюча.
Ще кілька митей — і двері відчинилися. Усі п’ятеро старійшин вийшли. Їхні обличчя були кам’яними, ніби рішення вже встигло зістарити їх на роки.
Навпроти стояла Саель — розгублена, напружена, з серцем, що билося надто швидко.
— Ми ухвалили рішення, — промовив один зі старійшин.
Він зробив паузу.
— Ти маєш убити короля.
Світ похитнувся.
Ноги підкосилися, і Саель ледь утрималася на місці.
Як?.. Як усе могло зайти так далеко?
Перед очима промайнули карти, відкриття, мрії про світ без кордонів.
Це ж означає війну. Море крові. Смерті — без ліку.
— Чому… — її голос був ледь чутний. — Чому саме я?
Старійшина подивився на неї довго, ніби зважуючи кожне слово.
— Ти перекладач.
— Ти розумієш мову людей краще за будь-кого з нас.
— І ти будеш найближче до короля.
Інший додав, уже жорсткіше:
— Підбери слушну нагоду.
— Зроби це швидко.
— І вбий короля.
Саель відчула, як у грудях щось стискається до болю.
Вона прийшла у цей світ, щоб відкривати його.
А тепер її змушують стати тією, хто його зруйнує.
Старійшини пішли, залишивши її сам на сам із думками.
І десь глибоко, під страхом і відчаєм, вона вперше поставила собі заборонене питання:
А якщо старійшини помиляються?
Думка спалахнула — і одразу ж була відкинута.
За всю її пам’ять вони ніколи не помилялися.
Ні разу.
Отже, якщо вони так сказали — іншого шляху не існує.
Непомітно підійти.
Вбити.
Так само тихо зникнути.
Без слідів.
Без шуму.
Без свідків.
Звучить просто. Майже легко.
Та чи зможу я?
— Не роби цього.
Голос за спиною змусив її здригнутися.
Тарвен.
Дідько.
Він був відданий короні — до кісток, до крові. Якщо він дізнається правду, король дізнається теж.
Чи… чи була бодай крихта шансу, що він відданий їй?
Саель не обернулася одразу. Вона знала: якщо подивиться йому в очі — похитнеться.
— Я мушу, — сказала вона тихо. — Якщо я цього не зроблю, король відродить наших старих богів. І тоді… тоді все скінчиться.
Її голос затремтів. У очах блиснули сльози — зрадливі, небажані. Але спина залишалася рівною, а підборіддя — піднятим.
— Потрібно вбити одного, — продовжила вона, — щоб урятувати всіх.
Тарвен зробив крок ближче.
— Ти розв’яжеш війну, — наполягав він. — Загине безліч людей. І лейтарі, і домінійців.
Він ковтнув.
— Прошу тебе… не змушуй мене обирати між тобою і короною.
Саель нарешті обернулася.
Її погляд був спокійний. Надто спокійний.
— Вибір усе одно доведеться зробити, — сказала вона. — Ти або зімною, або без мене.
Тиша впала між ними — гостра, як лезо.
І кожен з них уже знав: відтепер вони стоять по різні боки рішення, яке зламає світ. 

І раптом він обійняв її.
Так просто.
Так несподівано.
Саель не встигла ні відступити, ні зрозуміти — лише відчула, як тверді руки замикаються навколо неї, притискаючи до грудей. Це було настільки неочікувано, що вона завмерла.
Вона довіряла йому.
Він був її охоронцем уже рік — рік дороги, нічних чергувань, мовчазних поглядів і кроків, що завжди лунали поруч. Вони йшли нога в ногу, і вона ніколи не дозволяла собі подумати, що це може бути більше.
І ось він зробив перший крок.
Серце здригнулося, збилося з ритму, наче злякалося власного щастя. Очі наповнилися сльозами — не тими, що народжуються від страху, а тими, що прориваються тоді, коли більше не треба триматися.
Саель зламалася.
Вона вчепилася в нього й закричала — не голосом, а всією собою. Крик вирвався глибоко з грудей, такий, що, здавалося, його почує весь палац. У цьому крику було все: страх, злість, втома, зрада й любов до світу, який змушував її обирати неможливе.
Він не відпустив.
Він тримав її міцно, мов якір у штормі.
Він був єдиною людиною, якій вона ще могла довіряти.
— Я з тобою, — прошепотів Тарвен їй у волосся.
Його голос тремтів, але був рішучим.
— Я завжди буду з тобою.
І вперше за довгий час Саель дозволила собі повірити, що, можливо, вона не сама — навіть якщо світ уже почав розсипатися. 

Вона відчула його подих біля скроні.
Занадто близько.
Занадто пізно.
Саель мала відсторонитися. Вона знала це так само чітко, як знала мапи, які колись мріяла намалювати. Вона мала сказати «ні», зробити крок назад, згадати про старійшин, про короля, про кулю, про світ, що стояв на межі.
Але її руки все ще трималися за його обладунок.
Тарвен трохи відхилився, щоб подивитися їй в обличчя. У його погляді не було вимоги — лише мовчазне запитання, яке не мало права бути поставленим.
Ще мить — і він би відпустив.
Саме тому вона не витримала.
Саель піднялася на носки й торкнулася його губ своїми.
Поцілунок був короткий. Невпевнений. Ледь відчутний — наче помилка, зроблена навмисно. В ньому не було пристрасті, лише правда: тепла, болісна, заборонена.
Світ ніби завмер.
Її серце калатало так голосно, що вона злякалася — що його почують. Її думки кричали, що це зрада, слабкість, небезпека. Але тіло вже зробило вибір.
Тарвен завмер. Лише на подих. Лише на удар серця.
Потім він відповів.
Обережно. Майже болісно стримано. Наче знав: ще крок — і він не зможе зупинитися. Його рука ковзнула до її потилиці, але не притиснула — тільки торкнулася, як обіцянка, яку не можна виконати.
Саель відступила першою.
Їхні лоби майже торкалися.
— Ми не маємо права, — прошепотіла вона, і її голос тремтів сильніше, ніж тіло.
— Я знаю, — відповів він. — Саме тому це було справжнім.
Вона заплющила очі.
Цей поцілунок не врятував світ.
Він не змінив рішення старійшин.
Він нічого не спростив.
Але тепер у неї було ще одне, що вона могла втратити.
І це робило вибір нестерпним.