Нові відкриття

Саель завжди з упевненістю казала сестрі, що там, за наступним пагорбом, є щось дивовижне. А одного дня вона перебралася через той пагорб — і знайшла людей.
Вона уявляла їх собі такими, як розповідали легенди: темними, безформними потворами, що не знають ні слова, ні обличчя. Натомість вони виявилися прекрасними й дивакуватими створіннями. Вони носили яскравий одяг, що шелестів при кожному русі, а їхні шиї були обкручені дивним шнурком, який вони називали краваткою. Металеві застібки тих шнурків тихо дзенькали, і цей звук чомусь надовго закарбувався в пам’яті Саель. 

Минув уже більше ніж рік від їхнього знайомства. Саель допомагала розвантажувати вантаж із возів, вдихаючи запахи чужих спецій і теплого каменю. Вони подолали величезні відстані, щоб побачити землі людей, і кожен наступний крок приголомшував її дедалі більше. Та найяскравіші враження чекали тут — у неймовірному місті Еллеріоні, з його величним палацом, що здіймався над містом, немов вирізаний зі світла.
Гігантський вантажний док, розташований у західній частині палацу, був настільки великим, що ті двісті лейтарі, які прибули першими, так і не змогли заповнити його цілком. Більшість із них не піднялася на бенкет на горі, де саме ухвалювали угоду між двома народами. Та домінійці виявилися напрочуд гостинними — для тих, хто залишився внизу, вони приготували гори їжі й напоїв. Один із людей, усміхнувшись, простягнув Саель окраєць теплого хліба, і в цій простій дії було більше правди, ніж у сотнях легенд.
Вона вийшла з фургона, озираючи вантажний майданчик, і її серце калатало — не від страху, а від дивного, майже болісного захвату. Коли вона говорила Мірі про свій намір відкрити світ і нанести його на карту, то уявляла собі нові природні ландшафти й явища: гори та урвища, ліси й лейти, що вирували життям. Вона ніколи не думала, що найбільше відкриття матиме обличчя, голос і простягнуту руку. 

І весь цей час воно було зовсім поруч — за тим самим пагорбом, який вони боялися перейти. Чекало, поки хтось наважиться його знайти.
Саель ще не знала, що кожне справжнє відкриття має ціну — і що першу лінію на мапі вона проведе не чорнилом, а власною зміною. 

Саель піднялася на гору, де розкинувся величний бенкетний зал Еллеріону. Він був настільки великим, що навіть через розкриті вікна можна було бачити величні фонтани й сад з рідкісними деревами. Світло від величезних люстр відбивалося у кришталевих келихах, створюючи ілюзію мільярда маленьких зірок. 

Лейтарі стояли осторонь, спостерігаючи, як домінійці, з якими вони тільки недавно познайомилися, весело сміялися та обмінювалися новинами. Саель відчувала, що кожен її крок на мармуровій підлозі відлунює в серці міста. Вона вдихнула запахи прянощів, смаженого м’яса та теплого хліба, і це відчуття змішалося з легким страхом — адже вона ще не знала, чи люди справді прийняли лейтарі.
— Саель! — почувся веселий голос одного з домінійців. — Спробуй це! — він простягнув їй невелику тарілку з дивним, золотистим сиром і травами, що пахли сонцем.
Вона взяла шматочок, і смак вибухнув у роті: теплий, гострий, але ніжний. «Таке існує насправді…», подумала вона, відчуваючи, як її серце наповнюється радістю й подивом. 

У кутку залу Міра стояла поруч з іншими лейтарі, трохи напружена, але спостерігала з цікавістю. Вона кинула короткий погляд на Саель, ніби кажучи: «Ти знала, що це можливо?» Саель усміхнулася їй, але всередині відчувала, що не все так просто — цей бенкет може бути не лише святом, а й перевіркою, випробуванням їхніх намірів. 

Раптом з іншого боку залу пролунала сміхотлива суперечка між двома домінійцями: один обвів рукою келих, а другий жартівливо штовхнув його плече. Саель помітила, як вони обидва хитро посміхаються, ніби щось приховують. Вона відчула холодок: навіть у святі є свої правила і таємниці.
Між столами пролягли музики з дивними інструментами, які ніколи раніше не бачила Саель. Мелодія була одночасно веселою й трохи тривожною — ніби нагадування, що світ, який вона тільки почала відкривати, має безліч шарів, які ще належить зрозуміти.
Саель зосередилася на одній думці: «Я тут, і я спостерігаю. Я мушу запам’ятати все — не лише ландшафти і рельєф, а й людей, їхні звички, їхню магію життя».
Вона ще не знала, що саме тут, на цьому бенкеті, почнеться її перше справжнє випробування — випробування довіри, хитрощів і тіней, що ховаються за усмішками. 

Їй стало цікаво й кивнула головою вбік, дивлячись на інших. Тарвен (її охоронець) усміхнувся їй і закликав до себе. Проте Саель відвернулися і пішла кудись де інде.  Усі вже звикли, що Саель може під час роботи десь забрести. Не те щоб вона була не надійною... Добре, можливо, і була, але принаймні послідовно. Зрештою, невдовзі її чекатимуть на святкуванні в короля; вона була однією з найкращих серед тих, хто розумів грубу людську мову, до якої мала природні здібності. Саме завдяки цьому вмінню отримала місце в цій експедиції, але водночас це стало проблемою. Знання людської мови робило її важливою, а людям, які стають надто важливими, не можна дозволяти ганятися за міражами. 

Вона вийшла з бенкетного залу і піднялася сходами вище, намагаючись усотати у свідомість красу орнаментів, майстерність, абсолютно приголомшливу велич будівлі. Красиву і жахливу. Це місце підтримували люди, яких продавали і купували, але хіба саме це давало змогу створювати такі величні витвори, як різьблення на колонах, повз які вона проходила, або інкрустовані мармурові візерунки на підлозі? 

Вона пройшла повз солдатів в обладунках. Людські істоти були дивні. І емоції на їхніх обличчях зявляються набагато частіше, ніж у лейтарі. О, народ Саель і всміхався, і плакав, і сміявся. Але не так, як ці домінійїці. 

Нижній рівень палацу відрізнявся широкими коридорами і галереями, освітленими лампами в яких мерехтів вогник. Над її головою висіли люстри, розбиті сонця повсюди розбризкувало світло. Можливо, непоказний вигляд людських тіл, з їхньою мякою шкірою різних відтінків засмаги, був ще однією причиною, з якої вони прагнули прикрасити все, від одягу і до колон. 

"Чи могли б ми таке зробити? - думала вона. 

Верхні поверхи палацу більше нагадували тунелі. Вузькі кам'яні коридори, кімнати, схожі на бункери, вириті в гірському схилі. Прямуючи до бенкетної зали, щоб перевірити, чи потрібна, вона зупинялася то тут, то там, щоб зазирнути в кімнати. Їй сказали, що може блукати, як їй заманеться, що палац відкритий для неї, за винятком приміщень з охороною біля дверей. 

Вона саме схилилася над вузькою нішею в стіні, розглядаючи вицвілу мозаїку, коли відчула чиюсь присутність ще до того, як почула кроки.
— Ти знову заблукала, — спокійно сказав знайомий голос.
Саель не здригнулася. Лише повільно випросталася й обернулася.
Тарвен стояв за кілька кроків від неї, спершися плечем об холодний камінь. Його обладунок був напіврозстебнутий, наче він ішов не бігом, але досить швидко, щоб не привертати уваги. У світлі ламп його тінь здавалася більшою, ніж він сам.
— Я не заблукала, — відповіла Саель. — Я дивилася.
— Саме це і є «заблукати», — тихо мовив він.
Вона всміхнулася кутиком губ, але в очах було більше захвату, ніж жарту.
— Ти бачив ці стіни? Вони старші за більшість історій, які ми пам’ятаємо. І водночас… — вона замовкла, підбираючи слова, — вони побудовані руками, які можна порахувати.
Тарвен підійшов ближче. Його погляд ковзнув коридором, до повороту, за яким зникали сходи.
— Саель, — сказав він уже серйозніше. — Ти не на наших землях. І не в тих частинах палацу, де твою присутність очікують.
— Мені дозволили блукати, — заперечила вона.
— Дозволили — не означає, що це безпечно.
Вона зітхнула й подивилася на нього уважніше.
— Ти боїшся за мене чи за угоду?
Тарвен не відповів одразу. Лише зняв рукавицю і стиснув її в руці — жест, який Саель знала: так він робив, коли не мав правильної відповіді.
— За тебе, — нарешті сказав він. — Але якщо ти вплутаєшся у щось зайве, вони почнуть бачити в тобі не гостю, а інструмент. А інструменти не питають, куди їм іти.
Саель відчула, як щось стислося всередині — не страх, а впертість.
— Я не можу вдавати, що не бачу, Тарвене. Якщо ми прийшли сюди відкривати світ, то хіба маю я заплющувати очі?
Він дивився на неї довго. Потім ледь помітно кивнув.
— Тоді принаймні дозволь мені йти поруч.
Десь унизу долинув приглушений звук музики — бенкет тривав.
Саель ще раз озирнулася на коридор, який так і лишився непізнаним, а тоді рушила назад.
— Гаразд, — сказала вона. — Але одного дня я повернуся сюди. І піду далі.
Тарвен не усміхнувся.
— Я знаю, — відповів він. — Саме тому мене й поставили тебе охороняти. 

За мить до них підійшов високий чоловік у формі.
— Король хоче бачити тебе, лейтарі.
Саель удавала розгубленість і трохи нахилила голову.
— Ви щось сказали, сер?
— Не бійтеся, — мовив солдат уже м’якше. — Ви одна з перекладачів. Заходьте. Вам нічого не загрожує.
Принаймні не тут, — подумала вона, але вголос нічого не сказала.
Тремтячи від хвилювання, Саель дозволила провести себе коридорами палацу. Кожен крок луною віддавався в грудях, ніби вона йшла не до кабінету, а до межі, за якою світ знову зміниться.
— Залиште нас на хвилинку. Усіх, — коротко наказав король.
Це був Одрік.
Слуги й солдати мовчки вийшли, і двері за ними зачинилися, залишивши Саель саму біля порогу. Вона не рушила з місця.
— Саель, — вимовив король. — У мене для тебе дещо є.
Вона здригнулася.
Він знає моє ім’я.
Саель повільно пройшла далі, у невелику теплу кімнату, й міцно обхопила себе руками, ніби намагаючись втримати рівновагу. Вона не розуміла цього чоловіка. У його голосі не було ані тепла, ані відвертої загрози — лише порожня, відточена рівність. Але за нею ховалося щось більше. Щось, що вона не вміла зчитувати.
Лейтарі розуміли емоції — просто інакше. Вони не приховували їх за посмішками чи мовчанням. А люди… люди вміли складати емоції шарами, як обладунки.
Одрік бентежив її сильніше за будь-яку іншу людську істоту.
Чому він запропонував нам таку вигідну угоду?
Спершу все здавалося звичайною домовленістю між народами. Мовляв, обмін знаннями, відкриті шляхи, мир. Так їй пояснювали — ще до того, як вона прибула сюди, ще до того, як побачила це місто, ці стіни, ці армії домінійців.
Колись її народ мав власні міста й війська, яким можна було позаздрити. Про це говорили легенди. Але легенди не стояли рядами в обладунках і не мовчали так впевнено, як солдати під палацом.
Саель підвела погляд на короля.
І вперше відчула: це запрошення — не честь.
Це початок боргу. 

Чому він так усміхається до неї? Що він приховує?
— Сідай, Саель, — сказав король. — Не бійся, маленька досліднице. Я давно хотів із тобою поговорити. Ти дивовижно володієш нашою мовою.
Вона сіла на край стільця, не дозволяючи собі розслабитися. Усмішка Одріка не змінилася — надто рівна, надто вивірена, ніби він тренував її перед дзеркалом.
Король нахилився ближче.
— Ти дивишся на мій палац так, ніби він щойно з’явився, Саель. Люди з таким поглядом зазвичай бачать більше, ніж повинні, — і саме тому вони мені потрібні.
Він здався їй неживим. Не холодним — порожнім, наче в ньому залишилося тільки те, що корисне. Саель цього не сказала.
— Хто ваші боги? — раптом запитав він.
— Що? — вона кліпнула очима. — Чому ви питаєте?
Запитання було надто різким, надто недоречним. Ніби він не говорив із нею, а торкався чогось значно глибшого.
Одрік злегка відкинувся на спинку крісла.
— О, це просто думка, — мовив він буденно. — Мої офіцери настільки зверхні, що вирішили, ніби знають про вас усе. Вони називають вас дикунами.
Він усміхнувся трохи ширше.
— Але вони помиляються. Ви не дикуни.
Ви — осередок.
Оаза спогадів.
Вікно в минуле.
Ці слова прозвучали не як комплімент. Як визначення. Як вирок.
Саель відчула, як щось повільно стискається всередині. Він не питав із цікавості. Він збирав її, як карту. Обережно, шар за шаром.
І раптом вона зрозуміла:
король дивиться на неї так само, як вона дивилася на світ за пагорбом.
Тільки він уже знав, що робити з тим, що знайде. 

Одрік не дивився на неї, коли поставив наступне запитання. Він підійшов до столу, торкнувся пальцями темної поверхні дерева, ніби зважував рішення.
— Ти не відповіла, — сказав він спокійно. — Хто ваші боги?
— У нас немає богів у вашому розумінні, — обережно мовила Саель. — Ми пам’ятаємо тих, хто був до нас. І тих, хто пішов. Це не поклоніння. Це… збереження.
Король повільно кивнув.
— Саме так, — тихо відповів він. — Саме це я й хотів почути.
Він повернувся до неї, і вперше його усмішка зникла повністю.
— Наші боги мовчать, Саель. Уже дуже давно. Храми стоять, жерці говорять правильні слова, ритуали виконуються — але відповіді немає. Лише порожнеча.
Він зробив паузу, дозволяючи словам осісти.
— А знаєш, що залишається, коли боги мовчать? — продовжив він. — Пам’ять. Легенди. Спогади про те, як усе було раніше.
Саель відчула, як у грудях з’являється холод.
— Ви питаєте не про віру, — сказала вона повільно. — Ви питаєте про доступ.
Одрік уважно подивився на неї.
— Ти вчишся швидше, ніж я очікував.
Він підійшов ближче, але не вторгався в її простір — навпаки, зупинився рівно настільки близько, щоб вона відчула вагу його присутності.
— Ваш народ не просто пам’ятає, — мовив він. — Ви зберігаєте минуле цілим. Не символами, не молитвами — а живими шарами. Те, що ми втратили.
Саель стиснула руки.
— Ви хочете використати нас, щоб повернути їх, — сказала вона. Не запитанням.
— Ні, — заперечив король. — Я хочу використати вас, щоб довести, що вони ніколи не були богами.
Це прозвучало майже лагідно.
— Боги — це лише ті, кого не встигли забути, — додав він. — А ти, Саель, можеш допомогти мені згадати. Або… стерти остаточно.
Він простягнув руку до невеликої скриньки на столі, але не відкрив її.
— Ось чому я питаю про ваших богів.
Бо якщо ви пам’ятаєте їхні імена — значить, вони ще смертні.
Тиша між ними стала густою.
— Ти не зобов’язана відповідати сьогодні, — сказав Одрік, знову повертаючи усмішку. — Але відтепер ти частина розмови, яка триває значно довше, ніж твоє життя.
Саель підвелася.
Вона вже знала:
це не про переклад,
не про угоди,
і навіть не про мир.
Це війна з минулим.
І він щойно зробив її ключем. 

— Я подумав, що тобі буде приємно почути: ми союзники у пошуках повернення ваших богів, — мовив Одрік.
Його слова були мертві.
— Ваш народ боїться їх. Але навіщо боятися того, що дало тобі життя?
Мій народ має бути єдиним. Та я не можу дозволити, щоб імперія занурилася в міжусобицю, щойно мене не стане.
— Отже, ви прагнете війни? — обережно запитала Саель.
— Я прагну скінчити те, що так і не було завершено.
Колись мій народ мав здібності. Мав магію.
А твій народ сіяв хаос.
Він нахилився над мапою.
— Кому служить цей похмурий світ, де мої люди б’ються одне з одним у нескінченних чварах, не маючи сили, що вела б їх?
А твій народ… він більше схожий на мертвого.
Саель перевела погляд на мапу.
— Де… де Вейлор? Ось тут? — її палець тремтів.
— Усе, куди ти зараз показуєш, — це Елвейн, Саель.
А ось Вейлор.
Він торкнувся плями, не більшої за ніготь великого пальця, тоді як уся мапа була завбільшки зі стіл.
Від цієї перспективи в неї запаморочилося в голові.
Це… весь світ?
Вона завжди вважала, що, подорожуючи до Домінії, вони перетнули майже всю землю, яку можна було пройти.
Чому їй не показали цього раніше?
Ноги ослабли. Вона опустилася назад на сидіння, не в змозі стояти.
Неосяжно.
Одрік дістав щось із кишені.
Куля.
Темна — і водночас така, що випромінювала тьмяно-фіолетове сяйво.
Світло, яке не освітлювало, а висмоктувало все довкола.
Він поставив її на стіл перед Саель.
— Віднеси це П’ятьом своїм старійшинам.
І поясни їм те, про що я тобі розповів.
Скажи їм, що вони пам’ятали, яким колись був твій народ.
Він поклав руку їй на плече.
— Прокинься, Саель.
І вийшов.
Вона дивилася на це жахливе світло й уже знала — з легенд — чим воно було.
Їхній народ здавна асоціювали з темним світлом.
Світлом царя богів.
Саель схопила кулю зі столу
і кинулася бігти. 

Саель бігла.
Камінь під ногами був холодний і слизький, ніби сам палац намагався її зупинити. Темне світло кулі пульсувало крізь тканину її одягу, глухо відлунюючи в грудях — не як серце, а як щось старіше, важче.
Коридори звужувалися. Світло ламп тремтіло, коли вона пролітала повз, і на мить їй здавалося, що вогники схиляються до неї — або ж відвертаються.
Що я накоїла…
Голоси. Десь унизу. Кроки.
Вона різко звернула у бічний прохід — туди, де камінь був грубіший, старіший, ніби вирубаний ще до того, як люди навчилися прикрашати смерть мармуром. Двері з охороною. Ні. Туди не можна.
Саель ковзнула вздовж стіни, затамувавши подих. Куля обпікала крізь одяг. Не жаром — спогадами, що не належали їй.
Не дивись. Не слухай.
— Стійте! — пролунало позаду.
Вона побігла швидше.
Сходи. Вузькі, закручені спіраллю. Вона збігала вниз, ледь не падаючи, хапаючись за холодний камінь. На повороті перечепилася, вдарилася плечем, але не зупинилася. Куля вдарилася об ребра, і світ на мить потонув у фіолетовому мерехтінні.
Легенди… це ж із легенд…
Вона вискочила на галерею нижнього рівня. Тут пахло їжею, вином і потом. Бенкет ще тривав. Сміх, музика, дзенькіт келихів — усе це звучало так, ніби світ не зламався просто зараз.
— Саель?!
Вона завмерла.
Тарвен стояв біля колони, рука вже на руків’ї меча. Його погляд ковзнув по її обличчю — і зупинився.
— Ти… — почав він.
— Не питай, — прошепотіла вона, хапаючи його за руку. — Будь ласка. Нам треба йти. Зараз.
Він відчув кулю. Відчув — не побачив. Його пальці напружилися.
— Це…?
— Так.
Він не став допитуватися. Лише кивнув.
— За мною.
Вони рушили вздовж стін, ховаючись у тінях між святковими факелами. Кілька домінійців кинули на них погляд — і відвернулися. Для них це була лише лейтарка й охоронець. Ніхто ще не кричав. Поки що.
Біля вантажного доку повітря було холодніше. Ніч дихала свободою. Коні пирхали, вози скрипіли, кілька лейтарі спали просто на землі, загорнувшись у плащі.
— Якщо вони помітять, — тихо сказав Тарвен, — нас не випустять.
— Вони вже помітили, — відповіла Саель. — Просто ще не знають, що саме.
Куля знову пульсувала. Цього разу сильніше. Ніби кликала.
Десь угорі, в глибині палацу, залунав дзвін.
Саель здригнулася.
— Біжімо.
І вони побігли — геть від світла, від музики, від величі, що трималася на крові й мовчанні. У ніч, яка вперше за довгий час здавалася їй чесною. 

                               ****
Лейтени були музичним народом — для них музика була всім.
Пам’яттю. Мовою. Захистом.
Коли били налаштовані барабани, Саель наполягла на тому, щоб приєднатися до барабанників.
Вихід для тривожних.
Вихід для тих, у кого думки починають кричати.
Вона відбивала ритм у своїй голові, гатила щосили по натягнутій шкірі, намагаючись із кожним ударом заглушити слова короля.
Прокинься, Саель.
Удар.
Іще.
Швидше.
Її руки пекли, долоні тремтіли, але вона не зупинялася. Ритм ішов від землі, через ноги, хребет, груди — і виходив назовні, розсипаючись у повітрі. Інші барабанники підхопили його, вплітаючи свої удари, і музика стала густою, майже матеріальною.
Так вони завжди робили.
Коли світ ставав надто важким.
Та навіть тут, серед знайомих звуків, темна куля не мовчала. Вона пульсувала під одягом, відбиваючи власний ритм — повільний, владний, чужий. Не музика. Заклик.
Саель збилася.
Один удар — фальшивий.
Вона відступила, важко дихаючи, і зникла в тіні возів, де чекала тиша.
П’ятеро старійшин сиділи за високим столом. Їжа ще не була доїдена — знак того, що їх перервали або що вони чекали. Світло ламп ковзало по їхніх обличчях, підкреслюючи різницю віку, але не ваги. Усі п’ятеро тримали спини рівно. Так сидять ті, хто знає, що світ може впасти — і що саме їм доведеться його втримати.
Коли Саель увійшла, ніхто не заговорив одразу.
— Ти принесла щось, — нарешті мовив Перший.
Це не було питанням.
Саель зробила крок уперед. Руки тремтіли. Вона дістала кулю.
Світло згасло.
Не лампи — простір.
Тьмяно-фіолетове сяйво розлилося по столу, по старих обличчях, по різьбленому дереву. Повітря стало густішим, ніби насиченим давніми голосами.
Один зі старійшин відсахнувся.
— Ні… — прошепотіла Стара Пам’ять. — Цього не може бути.
— Це з легенд, — сказав інший. — Ми поховали це в словах, щоб ніколи не тримати в руках.
Саель ковтнула.
— Король Одрік каже, що це шлях до повернення богів.
Він каже, що ми маємо пам’ятати, ким були.
Тиша впала важче за камінь.
— Пам’ятати — не означає повертати, — тихо мовив П’ятий. — Деякі двері зачиняють не зі страху, а з милосердя.
Саель підвела очі.
— Тоді скажіть мені, — її голос тремтів, але не зламався, —
що це таке насправді.
Темне світло затремтіло, ніби чекаючи відповіді. 

Стара Пам’ять зітхнула. Її руки трималися над кулею, ніби боялися торкнутися.
Її голос був тихий, але коли він пролунав, він наповнив кімнату силою давніх епох.
— Цей… світлоносний камінь — не просто артефакт, — сказала вона. — Це серце царя богів.
Саель здригнулася.
— Він не помер, — продовжила старійшина. — Він віддав усе своє світло нашому народу, щоб захистити нас усіх від темряви, що витає між світами. Кожен лейтарі, кожен ритм наших пісень — це частина того, що він залишив нам. Частина його.
П’ятірка старійшин кивнула, мовби підтверджуючи.
— Колись він правив серед богів і людей одночасно, — промовив Молодший. — Його сила була настільки величезною, що навіть смерть не могла його знищити. Тоді він вирішив покласти кінець війнам, розділивши свою сутність. Світло — серед живих, тінь — серед мертвих.
— Але щось пішло не так, — встав інший. — Куля… це не просто пам’ять. Це концентрована частина його сили. І якщо вона опиниться в руках тих, хто не готовий…
Всі старійшини затамували подих.
— …ми можемо пробудити щось, що давно мало залишитися сплячим, — закінчив П’ятий. — Щось, що зруйнує межу між світлом і тінню.
Саель відчула, як кулю наче стискає серце, ніби розуміючи її думки.
— Це пояснює, чому Одрік її хоче, — прошепотіла вона. — Йому потрібна сила, яку ми ховали у легендах… і тепер він хоче її для себе.
— Так, — тихо кивнула Стара Пам’ять. — Він прагне не повернути богів. Він прагне стати богом. І він бачить тебе ключем.
Саель відчула вагу своєї відповідальності.
Це вже не просто втеча.
Це початок того, що може визначити майбутнє її народу.
Куля продовжувала пульсувати, тьмяно-фіолетове сяйво мерехтіло по обличчях старійшин, мов тінь царя, що не залишає їх навіть у кімнаті.
— Тепер ти знаєш, — промовила Стара Пам’ять, — чому ти не можеш відступити. І чому ми довірили