Розділ 64. Подорож до маєтку герцога Ді’Валер

Алія

Подорож до мого рідного маєтку затягувати не стали, а вже наступного дня, я, у супроводі Його Величності і озброєної охорони, виїхали з палацу. Карета рухалась повільно, м’яко похитуючись на нерівній дорозі, і цей ритм дивним чином заспокоював, хоч всередині мене була тривога і якесь дивне поколювання цікавості. Каель, наче відчував моє занепокоєння, бо без слів обійняв і ніжно гладив по волоссю. Я була йому дуже вдячна за цю мовчазну підтримку.

- Може хочеш подивитися у вікно на краєвиди свого королівства? – запропонував король і я погодилася, злегка відхилила фіранку і визирнула.

Спочатку ліс ішов щільною стіною, дерева стояли близько одне до одного, їхні крони перекривали небо, і світло пробивалося уривками, падаючи на дорогу нерівними плямами. Потім став рідшати та переріс у поля, які тягнулися по обидва боки дороги. Далі дорога почала підніматися, земля стала твердішою, кам’янистою, колеса карети іноді різко здригалися на нерівностях. Нарешті став виднітися і сам маєток, що піднімався над пагорбом, високі башти тягнулися вгору, нагадуючи готичний шарм. Коли ми під’їхали до міцно скованих воріт, карета різко зупинилася, дверцята відчинилися, Каель вийшов першим і подав мені руку.

- Далі проїхати не зможемо, доки ти не ввілляєш магію в замок.

Все таки мій батько був продуманим чоловіком і наклав на свій будинок заклинання, за яким увійти міг лише представник роду, саме тому цей маєток пустував вже 20 років, а не був відданий у володіння комусь іншому. Я виконала те, що говорив король, направила струмінь енергії, деякий час нічого не відбувалося і вже подумала, що нічого не вийде, як раптом ворота заскрипіли та відкрились. Першою увійшла я і запросила інших за собою. Кам’яна дорога, що вела до головного входу, була вкрита тріщинами, з яких вперто пробивалася трава. Високі аркові вікна, частково затягнуті павутинням і пилом, усе ще зберігали витончені рами, балкони були оплетені диким плющем, а колони при вході зберегли свою велич, хоч на їх поверхнях уже проступали тріщини, і ледь помітні сліди колишньої позолоти блищали в променях сонця, нагадуючи про інший час, коли тутешні стіни бачили свята, музику і сміх. Ззовні будинок зберігся непогано, цікаво, що ж усередині.

У двері, тепер уже маєтку, я знову влила магію, і змогла увійти. Все виглядало непогано, звісно ремонту потребувало, однак нічого критично зруйновано не було і це радувала.

- Каелю, - промовила до коханого. – Дякую, що повернув мені цей дім.

- Мила, він твій по праву. Якщо хочеш можеш зробити тут ремонт, який побажаєш, гроші я виділю.

- Дякую! – неймовірно зраділа і вирішила не відкладати цю справу на далеке майбутнє, а зайнятись реставрацією у найближчий час.

Ще трохи поблукавши будинком і садом, й оцінивши кількість роботи, повернулися до палацу. Не встигла увійти до своїх покоїв, як з’явилася схвильована Сара.

- Міс, не знаю, що робити. До вас прийшла міс Еліза і вимагає зустрічі. Я не змогла змусити її піти, вона очікує в гостьовій.

- Добре, я зараз до неї піду.

Всередині наростала якась тривога і водночас цікавість. Коли увійшла до вітальні і побачила схвильовану і заплакану Елізу, то навіть здивувалася. Я зробила ще кілька кроків уперед, уважно вдивляючись у її обличчя.

- Елізо… що сталося?

Вона підвела на мене погляд, і в її очах було щось більше, ніж просто сльози, там читався страх, глибокий і майже панічний.

- Мого батька… - її голос урвався, ніби слова застрягли в горлі. - Його звинуватили у зраді і забрали сьогодні вранці.

Я завмерла.

- Кажуть, він передавав інформацію ворогам. Що мав зв’язки… - вона ковтнула, ніби ці слова були гіркими. - Але це неправда. Ви ж розумієте, це неправда!

Вона раптом підійшла ближче, майже впритул, і схопила мене за руки.

- Я знаю, що завдала вам кривди в минулому і щиро прошу за це вибачення. Я так хотіла перемогти на відборі, що взагалі втратила себе.  Лише виз можете мені допомогти. У вас є вплив на короля і він вас послухає. Якщо ви скажете хоч слово…

Я відчула, як її холодні пальці тремтять.

- Елізо… - я обережно стиснула її руки у відповідь, - такі звинувачення не з’являються без причини.

Вона відсахнулася, ніби я її вдарила.

- Ви теж думаєте, що він винен?

У її голосі прозвучала образа, така гостра, що вона різала майже фізично. Я на мить відвела погляд, намагаючись зібрати думки. Дівчина впала на коліна, а я розгублено відступила на крок.

- Що ти робиш?

Вона не підвела голови. Її плечі здригалися, а пальці судомно вчепилися в поділ моєї сукні.

- Будь ласка… - її голос зламався, тихий, майже беззвучний. - Я більше нікого не маю. Якщо його стратять… у мене не залишиться нікого, - кожне слово давалося їй важко.

- Він не зрадник, - прошепотіла вона. - Він усе життя служив короні. Він… він не міг…

Я повільно опустилася навпроти неї, не витримавши цієї сцени, і обережно торкнулася її рук, змушуючи розтиснути пальці.

- Встань, - тихо сказала. - Я спробую поговорити з королем, але нічого обіцяти не можу.