Розділ 60. Пошуки сліду

Каель

Каель думав, що збожеволіє, коли не міг ніяк знайти Алію. Ця дівчина наче крізь землю провалилася. Верховний магістр повідомив, що зазвичай шамани живуть на півночі, за Чорними горами є старі ліси, там майже ніхто не ходить, бо ті землі вважаються проклятими. Серед них є глибока ущелина, а в ній старе святилище, яке існувало ще задовго до нашого королівства. Саме там шамани найчастіше проводить свої ритуали. Каель відчув, як серце в грудях вдарилося сильніше.

– Ви впевнені?

– Настільки, наскільки можна бути впевненим у справах, що пов’язані з ним, – відповів магістр. – Але якщо Алія справді у його руках, то шукати її потрібно саме там.

Каель мовчки кивнув, і в його погляді вже не було сумнівів.

– Тоді я вирушаю туди негайно.

Магістр похитав головою.

– Ваша Величносте, це небезпечно.

Проте король вже повернувся до виходу.

– Я знаю, – тихо відповів він. – Але там Алія.

І цього було достатньо аби ризикнути всім, але знайти її. Дорога на північ виявилася важчою, ніж Каель очікував, бо чим далі вони віддалялися від королівства, тим похмурішими ставали ліси і тим рідше траплялися людські поселення. Спочатку шлях пролягав через знайомі дороги, якими ще користувалися купці і мандрівники, але згодом вони зникли, поступившись вузьким стежкам, що губилися серед густих дерев. Повітря ставало холоднішим, а тиша навколо була такою глибокою, що навіть кінські копита звучали занадто голосно.

Каель з воїнами майже не зупинялися, дозволяючи коням лише короткий відпочинок, бо кожна втрачена година здавалася йому неприпустимою. Думка про те, що Алія може бути у руках шамана, не давала спокою і змушувала рухатися далі, навіть коли втома починала стискати тіло.

На третій день дорога привела його до підніжжя Чорних гір. Кам’янисті схили піднімалися вгору темними стінами, а між ними вели вузькі перевали, де вітер пронизливо свистів. Чоловіки піднялися одним із таких проходів, і коли опинився на іншому боці, перед ним відкрився похмурий ліс, про який говорив магістр. Дерева там росли настільки густо, що майже не пропускали світла, і навіть удень між стовбурами лежали тіні.

Каель зупинив коня і на мить заплющив очі, намагаючись відчути магію навколо. Спочатку була лише тиша, але потім десь глибоко він уловив ледь помітну іскру сили, знайому і болісно рідну.

Алія.

Він різко розплющив очі. Зв’язок був дуже слабким, майже невловимим, але цього вистачило, щоб зрозуміти, що він уже близько. Потім зв’язок знову зник, але чоловік запам’ятав приблизний напрямок і рухався далі ним.

Коли Каель разом із воїнами нарешті дістався до ущелини, про яку говорив магістр, уже починало сутеніти.

Кам’яні колони були потріскані, деякі лежали на землі, а в центрі стояв темний кам’яний вівтар, вкритий старими символами. Каель першим зіскочив з коня, і воїни відразу рушили за ним, уважно оглядаючи кожен куток.

– Перевірте все навколо, – наказав він. – Тут хтось був зовсім недавно.

Воїни швидко розійшлися між зруйнованими колонами і камінням, оглядаючи святилище, але всюди була лише порожнеча.

– Тут нікого немає, – озвався один із них.

– Вони пішли, – сказав інший, оглядаючи сліди біля вівтаря. – І, схоже, нещодавно.

Каель мовчки підійшов до кам’яного вівтаря і опустив погляд на землю, уважно роздивляючись усе довкола. Раптом щось ледь помітно блиснуло між камінням. Він нахилився і підняв невелику прикрасу - кулон. Чоловік завмер, бо впізнав його відразу. Це був родовий кулон Алії, який вона майже ніколи не знімала, і на ньому чітко виднівся знак її роду. Його пальці повільно стиснули прикрасу. Воїни підійшли ближче, мовчки дивлячись на кулон у його руці.

– Це її? – тихо промовив король.

Каель підняв голову і ще раз оглянув порожнє святилище.

– Її кудись забрали.

У цю мить від кулона пішло ледь відчутне тепло, наче в ньому залишився слабкий слід магії дівчини.

Чоловік завмер, а потім повільно стиснув прикрасу сильніше.

– Вона ще жива, – сказав він уже твердіше. – Я відчуваю її магію.

Воїни переглянулися, а Каель зробив крок уперед і сховав кулон у долоні.

– Ми знайдемо її, – сказав він. – Тепер у нас є слід.

Коли вони виїхали з ущелини, ніч уже повністю опустилася на ліс, і дорога вперед губилася серед темних дерев. Каель їхав попереду, міцно стискаючи в руці родовий кулон Алії, бо слабке тепло, що час від часу відчувалося в ньому, було єдиним доказом того, що вони рухаються в правильному напрямку. Після кількох годин дороги ліс почав рідшати, і між деревами з’явилося слабке світло.

– Там, – тихо сказав один із воїнів, вказуючи вперед.

Невелика хатина стояла на краю галявини, майже схована серед старих дерев. З вікна пробивалося тьмяне світло, а біля дверей висіли зв’язки сухих трав, що тихо шаруділи від вітру. Каель зупинив коня,зістрибнув на землю і підійшов до дверей. Воїни залишилися трохи позаду, уважно оглядаючи все навколо. Щойно він підняв руку, щоб постукати, двері повільно відчинилися самі. На порозі стояла жінка, вона дивилася на Каеля так, наче вже знала, чому він тут.