Розділ 56. В полоні

Алія

Темно… До чого ж темно… Голова розколюється. Навколо тихо, лише вдалині чути приглушені голоси. Я прислухаюся і намагаюся хоч щось зрозуміти.

- Для чого ти її сюди приволік, вона нас погубить – зашипів чоловічий голос. Його раніше я ніколи не чула.

- Вона буде моєю, я її йому не віддам – відповів інший, знайомий, до болю, голос.

Я скривилася, от чого маркіз Велер мене переслідує, я ж дала зрозуміти, що його увага мене не цікавить. Я вже обіцяна іншому. Думки прийшлося перервати, бо розмова продовжилася.

- Вона його наречена, позначена міткою. Він її в лічені години знайде і тоді нас викриють, весь план піде демону під хвіст. Ми повинні позбутися її.

- Ніколи. Ніхто її не знайде, я все владнав…

Мене почало нудити, з’явилася дика слабкість і я провалилася в забуття. Знаю, коханий мене врятує, він знайде і врятує.

Знову виринула із небуття досить різко, бо хтось тормосив мене за плече. Ледве розплющила повіки і побачила як наді мною схилилася якась дівчина, неподалік стояла миска з водою і висів чистий рушник.

- Пані, господар наказав вам вмитися і переодягнутися. Я принесла воду і чистий одяг.

Нарешті змогла роззирнутися навколо я лежала на вузькому ліжку без узголів’я, у кам’яній кімнаті з одним маленьким вікном під самою стелею, звідти просочувалося тьмяне світло, значить вже день, але сонця видно не було. Браслет, що глушив магію, все ще був на зап’ясті.

- Де я? - спокійно запитала, але дівчина не відповіла, лише ще більше затормосила моє плече.

- Пані, я мушу негайно виконати наказ Його Світлості, будь ласка, інакше мене покарають.

- Добре, роби, що хочеш.

Служниця зраділа, вмила мене та допомогла переодягнути, я ж робила все машинально, думаючи про своє. Коли нарешті з цими маніпуляціями було завершено, дівчина нарешті пішла, а я змогла хоч трохи оцінити обстановку, в якій опинилася. Повільно підвелася. Чотири кроки в ширину, вісім - у довжину - виміряла простір майже машинально. Двері масивні, дерев’яні, оббиті металом, замок зовні, про це свідчив звук засуву щоразу, коли хтось входив. Вікно надто високо, щоб дістатися без опори і вузьке, як щілина. Крізь нього пробивалася лише смужка світла. Потім підійшла до стіни й провела пальцями по каменю, він старий, подекуди потрісканий, значить ненова в’язниця. На підлозі ледь помітні сліди та подряпини, ніби щось важке неодноразово пересували. Стілець? Ланцюг? Я примружилася. Браслет на зап’ясті холодно стискав шкіру. Він глушив магію, але не повністю відрізав її. Я відчувала це. Десь глибоко всередині Іскра ще жевріла. Тиха. Обережна. Чекаюча. Вдихнула повільно, рівно, лише не панікувати, бо паніка погана подруга в моїй ситуації. Знову оглянула ліжко - проста дерев’яна рама, одна тонка ковдра. Ні гострих кутів, ні металевих деталей, які можна було б використати. Підійшла до дверей і притулилася вухом. Кроки. Двоє охоронців. Один ходить повільніше, можливо, поранена нога або стара травма. Інший нетерплячий і часто змінює положення, стукає підбором. Ледь усміхнулася. Люди завжди помиляються, втомлюються та недооцінюють полонянок, отже є шанс врятуватися, до того ж я не така беззахисна як здаюся, у мене немає магії, зате є зілля, що знаходяться у сховку і невидимі для оточуючих. Лише потрібно продумати все до деталей, щоб не зробити помилок.

Скільки пройшло часу не знаю за вікном все ще була сіра смужка. Минула вже ніч чи лише кілька годин? Але скільки б не минуло, поки що до мене більше ніхто з відвідувачів не приходив. Чула лише голоси охоронців, які щось весело один одному розповідали і гучно реготали. Проте не встигла я порадіти своєму спокою, як замок на дверях заскреготів і вони відчинилися. На порозі стояв маркіз, особистою, надто неприємною, персоною.

- Як приємно бачити тебе в такому жалюгідному стані, Алія. Прямо бальзам на душу.

- А я зовсім не рада тебе бачити!

- А язичок залишився занадто довгим, доведеться трохи вкоротити, - прогарчав Велер. – Ти прекрасно виглядатимеш в ролі моєї дружини-маріонетки на троні. Вродливе личко, гарне тіло, давній рід, сильна магія – мої спадкоємці будуть вродливими, - його губи ледь смикнулися.

- Я краще помру, чим житиму в твоїй клітці! – випалила я, а потім подумки насварила себе за нестриманість, от для чого його ще більше злила, краще б мовчала і з усім погоджувалася.

- Клітці? – перепитав маркіз. – Я даю тобі захист…

- Цікаво від кого?

- Короля-тирана. Пам’ятаєш ту історію, яку я тобі розповідав у саду, про те, що Його Величність зробив зі своїм братом. Якщо він рідну кров не пожалів заради влади, думаєш і тобою не пожертвує, якщо буде потрібно? – розреготався Арні.

Моє серце забилося сильніше, але я не дозволила емоціям проявитися, бо розуміла, що зроблю цим лише гірше собі. Маркіз зробив крок ближче. Надто близько, але я не зрушила ні на міліметр – не покажу йому, що боюся. Він простягнув руку, ніби хотів торкнутися мого обличчя, але зупинився за мить до цього, а його пальці зависли в повітрі.

- Але на мені його мітка, він мене знайде! – вирішила акуратно вивідати його плани.

Арні відсторонився і втратив веселий вираз обличчя.

- Коли станеш моєю дружиною, він нічого не зможе зробити. І до речі, це станеться уже вночі, так що приготуйся.