Розділ 53. Обіцянка безпеки

Алія

Наступного дня, щойно король виїхав за межі палацу, мені принесли форму служниці і отруєний ладан, який потрібно було залишити у кімнаті Каеля. Що вони зробили із справжньою покоївкою, я навіть думати не хотіла, лише сподівалася, що залишили її живою.

Підготувавшись до своєї місії, рушила в покої короля, сильно здивувалася, що навіть охорони біля дверей не було, тому без проблем потрапила до середини. Проте не встигла і кроку ступити, як опинилася у міцних і таких рідних обіймах. Каель притискав до себе із такою пристрастю, що аж дух перехоплювало. Звідки він взагалі тут взявся, хіба не мав бути у кількох милях від палацу? Це ж питання і озвучила.

- В цьому палаці безліч потаємних ходів, тому ніхто не знає, що я повернувся. Не міг поїхати, знаючи, що ти прийдеш до моєї кімнати. Знаєш, я маю тебе добряче насварити за те, що ти утнула. Порушила мій наказ, змінила без мого відома план, наразила своє життя на небезпеку. Про що ти взагалі думала? – палав король.

- Все повинно було здаватися правдивим, якби за мною шпигувала охорона, то це б могло викликати зайві підозри у зрадників, тому я вирішила діяти на власний розсуд.

- Ніколи більше так не роби! Я ледве не збожеволів, коли зрозумів, що ти втнула, навіть не попередивши мене.

Від короля іскрило, здається він і справді сильно за мене злякався.

- Але хіба я не молодець, - тихо промовила, пишаючись собою.

- Молодець, ти надзвичайна дівчина, так переконливо грала, що якби я не знав тебе, то без сумнівів би повірив в щирість твоїх слів, – похвалив мене. - Але більше ти до них не повернешся, - суворим тоном додав король.

- Точно? Можливо варто відзвітувати їм про виконану роботу? – невпевнено промовила.

- Ні, це навіть не обговорюється. Я заховаю тебе в безпечному місці, поки будуть проходити арешти. Завдяки тобі у нас є беззаперечні докази і прізвища всіх зрадників.

- Окрім головного, - засмучено додала. – Я так і не дізналася хто він і не бачила його обличчя.

- Це звісно погано, але хтось із його спільників, на допиті точно його видасть. Тому не хвилюйся.

- Куди я поїду? – змінила тему.

- Побачиш, - хитро примружився король. – Обіцяю, що це буде безпечне місце. І я сам тебе туди супроводжу прямо зараз.

- А мої речі?

- Там буде все необхідне, не хвилюйся. Ходімо.

Король підійшов до стіни, натиснув кнопку і механізм зі скрипом відчинився, утворюючи потаємний хід, на кінці якого нас уже очікували коні. Дорога багато часу не зайняла і ми десь за годину опинилися біля невеликого будиночка. Він одразу справляв приємне враження - добротний, міцний, з охайним ґанком, який прикрашали різьблені перила, а великі вікна сяяли чистотою. Довкола розкинувся доглянутий двір: рівна стежка з каменю, акуратно підстрижені кущі й кілька квітників. У повітрі відчувався запах квітів й свіжості, такий знайомий і заспокійливий. Це місце здалося мені в десятки разів кращим за величезний кам’яний палац.

- Він гарний, - тихо промовила, але знала, що король мене почує.

- Ходімо, зайдемо всередину, - м’яко підштовхнув мене чоловік. – Надворі постійно буде охорона, тому не хвилюйся за безпеку.

Всередині будинок також був затишним: три великі спальні, вітальня, кухня і простора тераса. Каель відразу сів на диван у вітальні і посадив мене поруч, потім рвучко обійняв і гладив волосся.

- Я за тебе так злякався, коли почув, що ти зникла, мало не посивів, - пристрасно шепотів чоловік, укриваючи мою шию поцілунками.

Я не пручалася, мені було приємні його ласки, слова, поцілунки, в цей момент хотілося одного: продовження і щоб цей момент розтягнувся, закарбувався в пам’яті кожним дотиком. Я заплющила очі й несвідомо подалася ближче, дозволяючи йому відчути, як тремчу від його близькості.

Його руки ковзнули по моїй спині - обережно, ніби він боявся злякати це крихке відчуття між нами. У поцілунках було стільки стриманої ніжності й напруги, що перехоплювало подих.

- Більше так не зникай, - прошепотів він, торкаючись чолом моєї скроні. У голосі звучало прохання, майже благання.

Я усміхнулася, ледь помітно, і відповіла так само тихо:

- Я тут. І нікуди не йду.

Він завмер на мить, ніби ці слова важили для нього більше, ніж будь-які клятви. А тоді притиснув мене до себе трохи міцніше, але не як власність, а як найдорожче, що боїться втратити. І в цій тиші, серед теплого повітря й спокою навколо, ми обоє знали: між нами щойно сталося щось значно глибше, ніж просто поцілунки.