Розділ 48. Камінь з плечей

Алія (Аліна)

Для мене ці декілька днів, проведених самотньо в зачиненій кімнаті, здавалися вічністю. Найбільше мучила думка, чи повірив мені Каель чи ні. Він нічого не відповів тоді, та й досі нічого не повідомив і саме ця невідомість зводила з розуму. Знову і знову прокручувала в голові наші розмови, дотики, погляди, де він дивився на мене так, ніби світ звужувався до нас двох. Невже цього замало? - питала себе. Невже слова чужих важать більше, ніж те, що було між нами?

Мене розривало надвоє. Одна частина шепотіла: він знає правду, відчує, а інша - отруйна й наполеглива нашіптувала: королі не вірять серцю, вони вірять доказам, а вони, навіть сфабриковані, завжди виглядають переконливіше за кохання. Я так боялася втратити його довіру, бо здається почала відчувати до короля симпатію і якщо чоловік повірить у мою зраду, то навіть виправдання вже не врятує. Між нами назавжди залишиться тріщина: пам’ять про те, що в найважчу мить він сумнівався. І від цього болю я іноді ловила себе на страшній думці: а що, як було б легше, якби він одразу засудив? Бо тоді б знала, за що страждаю, а зараз мучуся від невідомості від його мовчання.

Ні потрібно хоч щось робити, бо так скоро взагалі збожеволію. Зібрала нарешті волю в кулак і пішла шукати ту книгу по магії, у якій згадувалося про прокляття витоку магії. Вже давно хотіла її прочитати, але все не виходило зібрати думки докупи. Книги, як не дивно, перенесли з моєї кімнати і я цьому дуже раділа.

Як і підозрювала, це прокляття активізується, коли витрачається більша частина магічного резерву і людина згорає за лічені дні. Це закляття ніяк не зняти, бо воно безоборотне, але як тоді врятували мене? Пам’ятала ту темряву, яка засмоктувала в ті дні, коли перебувала на межі смерті. А потім щось трапилося, опалило плече і темрява відступила. Швидко почала розстібати сукню аби подивитися на те місце, але на плечі нічого не було, лише ідеально гладка шкіра. Не встигла привести сукню до ладу як двері відчинилися і увійшов король. Я злякано прикрила сукнею груди і відступила назад. От як ж невчасно прийшов Каель, навіть уявляти не хочу, що він міг подумати, побачивши мене в такому вигляді. Чоловік тим часом навіть і не подумав відвертатися, а лише уважно і жадібно обпалював мене поглядом.

- Що тут відбувається, Алія? – його голос захрип, чи мені здалося?  

- Ваша Величносте, я… я зачепилася волоссям за сукню і довелося зняти аби звільнитися. Ви можете, будь ласка, відвернутися, щоб я привела себе до ладу.

Але Каель і не подумав виконати моє прохання, а навпаки став наближатися, я злякано відступила ще крок назад, стискуючи щосили тканину сукні. Потім чоловік повернув мене до себе спиною і я не витримала:

- Що…ви..робите?

- Допомагаю тобі привести себе до ладу, чи ти планувала самостійно сукню зашнуровувати?

Я сіпнулася в його руках, але він наказав не рухатися. Його голос звучав рівно, однак можна було вловити нотки хвилювання. Каель обережно взяв шнурівку і його пальці, чи то випадково чи ні, ковзнули по оголеній частині спини, незахищеній корсетом. Я злегка сіпнулася, наче мене пронизав електричний імпульс. Король почав повільно затягувати шнурівку рядок за рядком, і з кожним рухом відстань між нами ніби скорочувалася, хоча фізично нічого не змінювалося. Я відчувала як шкіра реагує на кожен його дотик, вкриваючись там мурахами, а серце билось в такому пришвидшеному темпі, що ще мить і випаде з грудної клітини.

- Тобі не тісно? – тихо прошепотів на вухо, від чого пасмо волосся, залоскотало вухо.

Я лише змогла заперечно похитати головою. Король знову взявся за шнурівку, тепер трохи швидше, ніби боявся передумати, а коли зав’язав останній вузол, його пальці мимоволі затрималися. Не сміливо. Не владно. Радше так, ніби він хотів запам’ятати цю мить або переконатися, що вона справжня.

- Готово, - прохрипів і зробив крок назад.

Я повільно обернулася і наші погляди зустрілися. Король дивився якось дивно, без осуду чи люті, а навпаки чуттєво. І тоді я зважилася запитати своє головне питання, яке так мучило.

- Ти мені віриш? – сама не відразу зрозуміла, що сказала на «ти», але не пошкодувала, це було так інтимно та правильно в той момент, наче звернення «ви» остаточно б нас віддалило. Король дивився все ще дивно, а тоді, провів долонею по моїй щоці і заправив неслухняний локон за вушко.

- Вірю.

І це одне слово, вимовлене так чуттєво, ніби зняло весь той тягар з плечей, який за весь час очікування вже встиг накопичитися. Він вірить мені, не вважає зрадницею. І я не змогла втримати те полегшення і радість, яка охопила мене, від цього усвідомлення. Але чому ж він так довго мене мучив, для чого випробовував. Хотів точно переконатися, що можна мені вірити? Чи можливо знайшов справжнього зрадника?

- Від самого початку не вважав, що ти здатна на зраду, - знову заговорив Каель, а мене охопила злість.

- Для чого тоді мене мучив? – трохи голосніше, чим варто було крикнула  і віддалилася від чоловіка. – Ти хоч знаєш, що зі мною було всі ці дні? Невідомість зводила мене з розуму, я взагалі інколи думала, що збожеволію.

Сльози чи то полегшення, чи від емоційного перезбудження, полилися рікою. Щось останнім часом я стала аж надто плаксива, раніше за собою такого не спостерігала. Певно нерви взагалі вже розхитані. Винувате обличчя короля стало для мене справжнім подарунком в ту мить. А потім чоловік потягнув мене на себе і міцно обійняв, я ж лише змогла притиснутися до нього тісніше, і витирати сльози в його дорогий камзол.