Розділ 10. Ярмарок

Аліна

Екіпаж знайшла швидко, виявляється я й справді була недалеко від столиці і доїхала на центральну площу досить швидко, хоч і незручно. Не звикла ще до кінних карет, ні в яке порівняння вони не йдуть із земними автомобілями. Але що зробиш, краще їхати, ніж іти пішки. Поки тривала подорож, зацікавлено розглядала навколишні краєвиди, які змінювалися досить швидко, спочатку більш безлюдні і бідні, а ближче до центру багаті та багатолюдні. Поїздка мені обійшлася у одну монету. Вийшовши із екіпажу рушила в бік невеликого ярмарку, варто було оцінити місцеві ціни, щоб розуміти яку суму маю я.

Ярмарок мене зустрів шумом і сміхом. Діти бігали між наметами, обвішаними стрічками й квітами, хтось грав на лютні, інші заклинали кольорові вогники, які витанцьовували в повітрі під ритм пісні. Серце почало битися швидше, щось у цій метушні здавалося мені знайомим, теплим, наче забутий сон дитинства. Було таке відчуття, що я раніше уже бувала тут і все бачила власними очима. Навколо стояли намети, крамнички, лавки із різноманітними товарами, а на одному із прилавків сидів кіт. Він зиркнув на мене так, ніби знав більше, ніж я колись дізнаюся, і поважно зіскочив долу, тицяючи носом у пляшечку з написом: «Спогад про перший поцілунок». Я розсміялася.

- Обережно, - гукнула продавчиня. - Ті спогади нав’язливі. Потім ще тиждень ходиш і червонієш, навіть не знаючи чому!

Я знову лише посміхнулася, бо справжнього поцілунку у мене ніколи не було, а ті легкі п’яні тицяння губи в губи на випускному із університету я не рахувала. Тому зілля мені точно ніякої шкоди не заподіє. А от, що мене справді зацікавило, то це книжкова лавка, до якої я і помандрувала. Окинула уважним поглядом вітрину і зупинилася на словнику магічних символів, взяла у руки, погортала й побачила, що зможу за допомогою нього розшифрувати назви тих зіллів, які прихопила у шамана, але от ціна кусалася. Цілих 5 монет, наскільки я встигла вивчити місцеві ціни, то ситний обід із трьох страв коштував одну монету, а дрібні речі можна було купити за пів монети.

- Юну леді зацікавив словник? – запитав продавець. – Беріть, не пошкодуєте, це дуже рідкісне видання, таких лише кілька екземплярів. В мене цей словник вже давно, мало хто з городян цікавиться шаманською магією, тому і не продається.

- Віддасте за три монети? А я у вас ще кілька книг куплю, - запитала я.

Продавець на мить задумався, а тоді кивнув.

- Добре, все одно без діла лежить.

Я задоволено розрахувалася з продавцем і прикупила ще кілька: про етикет, та дві про магію. Загалом витратила ще шість монет, але зовсім про це не шкодувала, бо набагато цінніші зараз знання, які окрім як із книг не можна більше нізвідки під черпнути.

Раптом над ярмарком здіймалися повітряні квіти. Вони розкривали пелюстки у повітрі, сіяли блискітки й дзвеніли. Я заворожено спостерігала за цією картиною, а згодом помітила і бардів, які співали легенди про дерева, нещасних закоханих, визначні перемоги над ворогом. А ще було багато лавок магів, які продавали чари у склянках. Купиш одну - і на день зможеш літати, сміятися без причини чи плакати. Коли я підійшла до лавки з дерев’яними амулетами, продавець мовив:

- Ти - із землі, де немає чудес. Але сьогодні ти дихаєш магією. Залиши це в себе, колись знадобиться, - і тицьнув в руки звичайний на вигляд дерев’яний амулет у вигляді акуратної шпильки.

Хотіла за нього заплатити, але продавець лише відмахнувся, і сказав, що це подарунок особливій, яка нас врятує. Що це означало я запитати не встигла, бо до лавки підійшли інші покупці, лише тепло подякувала чоловіку і відійшла в сторону.

Скупившись на ярмарку потрібно було і знайти житло, але не у центрі, де кусаються ціни, а трохи далі. Та й повечеряти не завадить, бо від голоду вже бурчав живіт. Знову брати екіпаж не стала, і так було багато витрат, тому рушила пішки і скоро знайшла досить пристойну на вигляд таверну. Таверна «У Трьох Листках» виявилася невеличкою двоповерховою будівлею, вкритою плющем, із вікнами в зелених рамах. Усередині пахло деревом, травами й теплом. На стінах висіли сушені квіти, а в кутку м’яко потріскував камін.

-  Можна кімнату на ніч? - запитала я в господарки.

- Дві монети за ніч, з вечерею, - відповіла вона.

- У мене є, - я простягнула монети, намагаючись виглядати впевнено.

- Як звати?

- Алія, - представилася я новим іменем, яке було у документах.

- Добре, Алія. Третя кімната зліва, сходами нагору. Їжа - до заходу.

Я мовчки кивнула. Усе було нове. Але в цій тиші, серед потріскування дерева й шелесту листя за вікном, я вперше за довгий час відчула, хоч крихту спокою.

Повечеряла у своєму номері, прийняла ванну і зручно вмостилася на ліжку. Хотіла трохи почитати, але сил вже зовсім не залишилося, тому провалилася у сон.