Розділ 9. Все одно наздожену

Шаман Ерлан

Старі стіни, сплетені з коріння і кори, здригалися в такт кожному важкому кроку шамана. Його плащ тягнувся по підлозі, збираючи пил і залишки сушених трав. Повітря було напружене, важке, майже дике.

- Вона втекла. - прошипів він, обмацуючи порожнє місце на лавці, де кілька годин тому ще лежала дівчина.

Ерлан шаленів. Прямо перед його носом втекло це дівчисько. І чого він не подумав, що зілля може на неї не подіяти, вона ж первородна. Близькість абсолютної влади затьмарило йому розум. Його пальці судомно стиснули обвуглений талісман, що тріснув навпіл – зв’язок обірваний. Шаман кинув його об стіну, і той розсипався, як сухе листя. Погляд запалав. Очі, зазвичай темні, стали майже бурштиновими від гніву. Шаман рвучко підійшов до столу, змітаючи зі скатертини все: флакони зілля, кістки, обереги. На землю полетіли і книги — одна з них розкрилася, демонструючи сторінку з малюнком жінки, закарбованої стародавніми символами. Він зупинився, схопив книгу й вп’явся поглядом у малюнок.

- Ти моя, - вирвалося з грудей, хрипко, майже тваринно. - Я відчую тебе. Я знайду, де б не ховалася від мене.

Він вийшов на поріг - небо було важке, сіре, три сонця вкриті червоним серпанком.

Кров дриґотіла в жилах. Його магія кипіла, гнів згущувався в повітрі, збирався в грудку люті. І він поклявся, що знайде її і до наступного повного місяця він не зупиниться.

Шаман ішов крізь ліс, не торкаючись землі. Його тіло, обгорнуте сутінковим плащем, лишало по собі відбиток темряви, що не розсіювалась. Руки його світилися рунічними лініями, що змінювались у повітрі. Він питав у природи, де ступала нога Алії, але природа мовчала – не видавала свою справжню власницю. Його обличчя смикнулося в тіні каптура. У нього не було права втратити її. Не тепер. Не тоді, коли ритуал майже готовий.