Розділ 1. Містична альтанка.

Наш світ. Аліна.

Я бігла, змахуючи сльози, які цівкою лилися з очей, і лише питала у пустоту і темряву: Чому я? Чому це відбувається зі мною? Ноги самі привели мене до закинутої альтанки, яка стояла в старому парку на краю міста, куди ніхто не ходив після заходу сонця. Вона була збудована з темного дерева, яке ніколи не гнило і не тріскалося, хоча навколо все давно потонуло в моху та часі. Колись її називали Місячною Брамою, але згодом про це забулося і альтанка залишилася звичайною.

Я вбігла всередину і притулилася спиною до залізної решітки. Боже, як боляче, до чого ж боляче…. Ні, фізично зі мною все добре, але душа горіла, серце стискалося, а подих постійно перехоплювало, чи то від ридання, чи від внутрішнього болю. Як кажуть: біда ніколи не ходить одна. Ось і у мене так сталося у житті, як говориться в народній мудрості. Хоча ні, спочатку все було ідеально, аж надто ідеально, що не могло бути реальним. Відразу після завершення навчання мені запропонували престижне робоче місце бухгалтерки у міжнародній компанії. Я не могла повірити власному щастю, бо знайти нормальну роботу без досвіду роботи майже нереально. Але я і подумати не могла, що обрали мене зовсім не за розум, а за лялькову зовнішність, яка приглянулася босу цієї ж компанії. Коли почала працювати і поїхала за місто на бізнес зустріч навіть подумати не могла, що мене ледве не зґвалтують, а після того як вдарила коліном в пах боса, він заявив, що посадить мене у в’язницю за махінації з фінансами, і тут я не витримала і втекла.

Голосно схлипнула і взялася за голову, яка я дурепа, ще й вирядилася як на світський захід, довга сукня, зачіска, макіяж. Дурепа… Оглянулася навколо.

Ніч була тиха, занадто тиха. Місто наче вимерло. Сніг не падав, вітер не ворушив гілля. І тільки в центрі парку, серед оголених дерев, альтанка злегка засвітилася - ніби в ній спалахнула пам’ять. Світло було не яскраве, але живе. Воно пульсувало, дихало, ніби відлуння серця, що билося в іншому вимірі.

Стало якось моторошно. Звідки з’явилося це світло? Навколо ж жодного ліхтаря, глянула на годинник – 12 година ночі, настав новий день 29 лютого, який завжди вважали особливим, містичним днем  «поза часом», ніби він не належить до звичайного плину життя. Дехто порівнює його з «міжсвіттям» - переходом між реальностями; в цей день відкриваються шляхи до змін, передбачень або перезапуску долі. 

З під лавки почав стелитися туман, а по карнизу стікали краплі… не води, а спогадів - вони світилися сріблом і ховали в собі голоси: «ти особлива», «призначена», «день, якого нема, пам’ятає кожного, хто колись заглянув за завісу»… Альтанка здригнулася, а підлогою повзли нитки світла. Час… рушив у зворотному напрямку.

Я запанікувала, сльози відразу висохли, і стало так моторошно, а холод почав проймати до кісток. Кинулася до виходу, але його вже не було, альтанка наче ожила і закрила будь-який шлях до відступу. Хвилина, друга, третя, четверта – все завмерло, нічого не відбувалося і це лякало ще більше – п’ята, шоста – нерви вже не витримують цієї тиші – сьома, восьма, дев’ята – я намагаюся знайти хоч якийсь вихід, але його немає. Моторошно, дуже моторошно, аж раптом у центрі, під куполом, відкрився отвір, із нього лилася ніч, у якій світилися зорі, що не належали цьому світові. Знову почулися голоси: «Ти маєш згадати, хто ти. Бо лише той, хто пам’ятає себе, може пройти далі».

Хто я? Що за дурний жарт? Я Аліна Дмитренко, народилася в Києві. Аж раптом перед очима замигали якісь видіння, як стрічка в кіно. Я зойкнула, що це? Не може бути. Альтанка засвітилася яскравим світлом, утворюючи арку. Ну нарешті, ось він вихід, зараз відразу викличу таксі і поїду додому, по дорозі куплю відеречко морозива і буду заїдати свої проблеми, а завтра вирішу, що робити далі. Я впевнено ступила крок уперед, альтанка востаннє спалахнула і згасла, а реальність розсипалася на шматки.