4

Назарові я доповіла, що все добре, та засіла за підручники, занурившись у складний світ хімічних формул. А в другій половині дня він подзвонив знову і сказав:

– Слухай, я тут зараз у нашому супермаркеті, і на дверях висить об’ява "Хто загубив ключі, звертайтеся до адміністратора". Напевно, це твої знайшлися. Приходь, я почекаю тебе.

– А як же квартира? Кинути незачиненою? 

– Ну, якщо ти боїшся, що хтось прийде та з’їсть твій тортик... А більше там і брати нема чого.

– Хіба що мій ноут, але я візьму його із собою. Добре. Біжу. 

Назар стояв всередині супермаркету біля непомітних бічних дверей за касами, у які я постукала та зайшла. Адміністратором виявився чоловік у бордовому піджаку й бордовій краватці-метелику. Коли я сказала, що прийшла спитати щодо ключів, він закотив очі:

– Ще одна! Ти вже десята чи дванадцята, але ніхто не дав правильний опис. Ніколи не думав, що стільки людей втрачають свої ключі. Я вже шкодую, що зголосився взяти їх, коли якась жінка знайшла біля супермаркету та принесла сюди. Ну, і які вони?

– Один довгий, інший короткий, та ще маленький від поштової скриньки. І брелок  – мишенятко з ялинкою.

– Хм... Це дійсно твої ключі. Тримай! – і він дістав їх із шухляди в столі.

– Ура! Дякую! – вигукнула я.

– Будеш виходити – зірви ту об’яву.

Вискочивши за двері, я тріумфально подзеленчала ключами біля обличчя Назара, а він показав пакет, що тримав у руках:

– Я сподівався, що так станеться, і вже приготував шампанське та цукерки.  Запросиш у гості, щоб відсвяткувати?

– З радістю!

Я була такою щасливою! На душі стало світло, як буває лише зимою, коли землю вкриває білим снігом. Мені тепер не треба сидіти вдома та чекати, поки приїде Марина з іншими ключами. Назар знову поруч, і сам захотів прийти до мене – нехай і ненадовго, але будемо насолоджуватися моментом. Взагалі попереду свято, я вперше це відчула!

Ми повільно йшли поряд та розмовляли, а сніг скрипів під нашими ногами. Темніло, вздовж будинків засяяли ліхтарі. Біля свого під’їзду я різко зупинилася, дивлячись наверх із жахом, і схопила Назара за рукав.

– В моїй квартирі горить світло! І в кімнаті, і на кухні!

– Можливо, ти сама забула вимкнути?

– Я що тобі тепер, якась забудькувата? Я виходила ще вдень та не вмикала його! Воно ще і блимає, ніби горить ялинкова гірлянда. Там хтось є! Треба викликати поліцію!

Я сунула руку в сумку, шукаючи телефон. Усе перерила, а його немає.

– Дідько! Телефон зник. 

– Що ти там казала про забудькуватість? Ти точно брала його із собою? Пішли додому, перевіримо там. 

– Але світло...

– Не бійся, усе буде добре. Я тобі обіцяю.

– Як ти можеш це знати?! – казала я, слідом за Назаром піднімаючись на свій третій поверх. Було моторошно. Це знов якийсь сон. Можливо, і квартира не моя, і ключі не знайшлися, і ніякого Назара не буде, коли я прокинуся.  

– Відчиняй, – сказав він біля дверей.

– Я боюся. Краще ти.

Він зробив невелику щілину й зазирнув туди, а потім широко відчинив переді мною двері.

У квартирі була купа народу. Макс із якоюсь дівчиною, моя подруга Настя з Владом та хазяйка Марина. Ці люди були незнайомі один з одним і ніколи не перетиналися, тому я здивовано застигла на порозі, а вони ще й закричали:

– З Новим роком!

Тільки тоді  я помітила біля вікна кімнати наряджену блискучими іграшками ялинку, що миготіла різнокольоровими вогниками, а віконний карниз обвивала ще одна гірлянда.

– Сюрприз! – весело вигукнув Назар.

– Це ти влаштував?!

– Не все. Тільки Макса і ялинку, яку прикрасила Оксана своїми іграшками. До речі, познайомтеся!

– Дуже приємно, я так вдячна вам! Марино, а ти звідки тут? Уявляєш, ключі знайшлися!

– Рада чути. Ну, я приїхала раніше заради тебе. Подумала: бідолашна дівчина микається десь. Дзвонила, а ти не брала слухавку. Прийшла сама перевірити.

– І я дзвонила попередити, що ми їдемо, – сказала Настя. – Мені було так незручно, що відмовила тобі. Ми з Владом вирішили привітати тебе з Новим роком, коли ти написала, що змогла потрапити додому.

– Твій телефон багато разів дзвонив. Він тут, на кріслі лежить, – повідомив Макс. 

Отак усі несподівано зустрілися в моїй квартирі, де ніколи не було так шумно і весело. Розходитися не збиралися. Відкоркували шампанське, казали тости та побажання. З усього, що було в холодильнику, швидко влаштували святковий стіл. Виявилося, що гості принесли ще одне шампанське і торт. 

У якийсь момент мені вдалося залишитися з Назаром вдвох на кухні, яка здавалася незвично просторою, бо стіл перенесли до кімнати.

– Дякую! За ялинку, за атмосферу, – сказала я.

Він відповів: