3

– О, подаруночки!  – закричав Макс, побачивши мій пакет, який так і стояв біля дверей. Дивно, що ніхто його не забрав. Я була на це згодна. Думала: якщо так станеться, нехай це  буде не крадіжкою, а знайденим кимось дарунком.

– Там їжа, – сказала я.–  Але тобі це нецікаво. Чи довго ти будеш працювати?

– Звідки я знаю,– сказав Макс, розкриваючи сумку з інструментами. – Не заважайте мені.

Ми з Назаром стали на сходах, що вели наверх. Я дістала батон і сказала:

– Можеш з’їсти. Є ще сир та апельсиновий сік. А також мандарини.

– Гей, Максе, у тебе там є ніж? – спитав Назар.

– Звісно, є. Тримай.

Назар нарізав товсті криві скибки хлібу та сиру, і ми з’їли ці бутерброди, запиваючи соком із пачки, а потім я почистила мандарини, які запахтіли на весь під’їзд.

– Максе, мандаринку хочеш? – спитала я.

– Я б сказав, чого я хочу, але не в присутності дами, – пробурмотів він, сидячи навпочіпки та копирсаючись у замку. Раптом там щось клацнуло.

– Готово! – Макс потягнув на себе ручку дверей, і вони відчинилися.

– Дякую! – підскочила я до нього та обійняла, не втримуючи почуттів.

Він перший увійшов до квартири та зі словами: "Вибачте, пані та панове, саме сюди я і поспішав", – ввімкнув світло в туалеті та зачинився там.

Ховаючи усмішки, ми з Назаром зашли в коридор, де я скинула з себе взуття та дублянку.

– Скромно живеш, – сказав він, зазирнувши в кімнату. – І ялинки немає…

– Навіщо вона тут? До того ж прикрашати нема чим. Вдома багато іграшок, але не везти же їх сюди, щоб потім зберігати цілий рік.

– А як же святковий настрій? Можна купити хоча б гілки та кілька кульок.

– Я в місті намилувалася ялинками.

Потім він пішов за мною до кухні, де я виклала на стіл інші продукти із пакету – крабові палички, банку кукурудзи, огірок, майонез.

– Хочеш тортику? Я сама спекла. Дивись, – я відчинила дверцята холодильника.

– Красивий, шоколадний! Молодець. Але я вже перекусив, дякую. Ти ж, напевно, завтра їм гостей пригощатимеш, тому не будемо порушувати красу.

– У мене не буде гостей. Я спекла для себе і збиралася почати їсти його сьогодні.

– Що, сама впораєшся із цілим тортом?

– Чому б ні? Не за один же день. Він взагалі невеликий. Зараз відріжу тобі шматок.

– Не треба, дякую. Нам уже час іти. Ще цього товариша треба доставити. До речі, де він?

Я озирнулася в коридор, побачила куртку Макса, що висіла на вішалці, та його сумку. Пішла до кімнати й застигла у дверях.

– Подивися, – сказала Назарові.

Розкидані по килиму кросівки вели до мого дивану, на краєчку якого міцно спав Макс, загорнувшись у половинку пледу. 

– Що ти таке утнув, друже? – сказав Назар, підійшов і почав трусити його за плече. – Вставай, чуєш! Максику, прокидайся, треба йти. – Його голос із лагідного перетворився на загрозливий, – Максе, вставай, чорт забирай!

Назар уже трусив його за плечі так, що в того голова бовталася з боку на бік по подушці, але Макс лише пробурмотів щось нерозбірливе із заплющеними очима.

– Годі, облиш його, – сказала я. 

– І що тепер робити?

– Нічого. Нехай спить. Людина відпочиває з відчуттям виконаного обов’язку. Ви мені допомогли, я дуже вдячна. Ти тепер можеш іти. 

– А як же ти?

– Принаймні, я вдома. Що поробиш, якщо  в моєму ліжку п’яний. Це як у тому фільмі, що раніше завжди показували на Новий рік. Спробую спати на кріслі чи там, біля стіни.

– Слухай, він не маніяк, звісно, але не хочеться вас отак вдвох залишати.

– Що ти пропонуєш? Теж залишишся? Думаю, він проспить безпробудно до ранку. Потім буде питати: "Де я? Хто ти?"

Назар подивився на годинник. Я сказала:

– Йди, уже зовсім пізно, а завтра знову не спати, зустрічати Новий рік. 

– Гаразд. Обміняємося телефонами. Дзвони, якщо що. Я тут живу не дуже далеко. Вранці спитаю, як справи.

– Добре.

Коли він пішов, я зітхнула. Все-таки я невдаха. Краще б на моєму дивані  заснув не цей Макс, а Назар. Він такий класний! Але в нього хтось є – дівчина чи навіть дружина. 

Спати на одному ліжку поруч із чужим чоловіком, та ще й п’яним, я не ризикнула, але непогано передрімала на кріслі, піджавши ноги.

Встала перша та навіть встигла зробити яєчню,  коли на кухню зазирнув Макс із глибокою зморшкою на переніссі та болісним намаганням в очах щось зрозуміти.

– Що я тут роблю? – спитав він.

– Назар попросив тебе відчинити двері до моєї квартири, бо я загубила ключі. А потім ти заснув. Щось пам’ятаєш?

– Трохи пригадую, – він скривився, поклавши руку на голову. – У тебе тут нема чогось випити?