2

Я вже подолала майже весь зворотний шлях до супермаркету. Отут я переходила внутрішню дорогу між будинками. Сніг на ній бруднішій та пухкий, перемішаний колесами, хоча їздять тут нечасто. Щось знайти в ньому було нереально, але я нахилилася ще нижче, дивлячись під ноги та підсвічуючи ліхтариком в телефоні.

Бічним зором я встигла помітити якійсь червоний відблиск, одночасно заскреготіли гальма, а потім щось так штовхнуло мене в бік, що я впала в сніг. Над моїми ногами нависала машина, яка вже зупинилася. Клацнули передні дверцята, до мене кинувся водій – молодий хлопець, колір обличчя якого мало відрізнявся від сніжної білини.

– Як ви? Можете встати? – він підхопив мене, допомагаючи підвестися. – Де болить?

Я мовчала, потім постаралася зітерти сніг, що прилип до лиця та почав танути. Водій обережно, мов з дитини, почав струшувати сніг, що обліпив попереду мою штучну дублянку. Іншою рукою він підтримував мене.

– У вас шок. Подумайте, де болить. Я відвезу до лікарні, – казав він.

– Телефон. Я тримала в руці телефон, – замість відповіді вимовила я, дивлячись на те місце, де на узбіччі дороги залишився неясний відбиток тіла. Хлопець нахилився та дістав із кучугуру мою мобілку. Я взяла її, а він сказав:

– У вас тремтить рука. Ходімо, посидьте в машині, – і він проводив мене, посадивши на переднє сидіння. Коли він зайняв місце водія, то вимовив винувато:

– Вибачте, будь ласка. Я не зміг розвернутися, здавав задом, щоб виїхати з двору. Скло так заліпило, я вас не помітив.

– І я не помітила й не почула в капюшоні, та ви встигли зупинитися вчасно. Сніг м’який, я не вдарилася. Від вашої машини, можливо, буде сінець, але в лікарню не треба.

– Добре. Дуже добре, – сказав він. – Тоді я відвезу вас додому.

І ось після цих слів я почала ридати. Не просто плакати, коли котяться сльози, а гірко схлипувати та здригатися і підвивати, чим добряче перелякала водія.

– Ви все-таки відчули біль? Такий сильний? – питав він.

– Ні. Зі мною все гаразд. Я не можу потрапити додому. Ключі загубилися, – крізь схлипи відповідала я. – А тепер ця машина. Я невдаха. І все це під Новий рік!

– Ось що я скажу. Насамперед треба заспокоїтися, бо це наслідки шоку. А вихід завжди знайдеться, – він простягнув мені кілька паперових серветок, якими я почала витирати очі та ніс. Потім повідомила:

– Зап'ясток таки трохи болить. Напевне, потягнула.

– Дай я подивлюся, – він злегка задер мій рукав, обхопив зап'ясток, обережно помацав, попросив поворушити рукою. Його дотик був приємним, як і обличчя, на яке я вперше подивилася – таке зосереджене, уважне. Одразу привертає до себе якоюсь надійністю.

– Думаю, лише забій, – сказав він.

– Ви лікар?

– Так. Хоча і не травматолог.

– А який?

– Зубний.

– Важлива професія. Популярна.

– Аж занадто. Тож що з твоїми ключами?

– Десь валяються на снігу, напевне. Запасні є в хазяйки, але вона повернеться лише за кілька днів. Усі знайомі також роз’їхалися чи не можуть прихистити. Мені нема куди йти.

– Гадаю, що тобі пощастило. Маю друга, який може допомогти. Він автослюсар та вміє відчиняти машини, якщо ключі залишилися всередині. Ти не уявляєш, скільки таких випадків. Думаю, із замками у квартирі він також впорається. То що, дзвонити?

– Так, дякую.

– Поки нема за що, – він набрав номер. Після гудків у слухавці почулася ритмічна музика. – Алло, Максе! Чуєш мене? Чуєш? А я тебе ні, – хлопець натиснув гучний зв’язок, і машину заповнили веселі танцювальні ритми, які геть заглушали голос його друга. – Ти можеш відійти кудись, де музика не така голосна?

Через деякий час музика залишилася тільки фоном, а до неї домішався голос уже не зовсім тверезої людини:

– Привіт, Назаре, привіт! З прийдешнім тебе! Як ся маєш? А ми тут гуляємо!

– Та я чую. Слухай, бро. Дуже потрібна твоя допомога. Ні, не мені, а одній чудовій дівчині, яка загубила ключі. Чи можеш ти приїхати та відчинити квартиру? Ні, вона не моя дівчина, щойно познайомилися. Так, я розумію, що ви святкуєте. Звісно, розумію, що ти випив та без машини. Можу приїхати й забрати тебе.

– Назаре, та я на все готовий заради тебе, але чомусь не прихопив на корпоратив свої інструменти.

– А на СТО можеш потрапити та забрати їх, якщо я тебе туди завезу?

 – Ну, можу, але…

– Тоді домовилися. Де ви святкуєте? Далекувато, ще встигнеш нагулятися. Чекай, я вже їду, – він завів мотор і, озираючись, дуже обережно виїхав із двору на дорогу, а тоді звернувся до мене: – От бачиш. Усе буде добре.

– Дякую, що приділяєш мені час.

– Але я завинив.

Він знов узяв телефон, набрав якийсь номер та сказав:

– Алло. Тут у мене виникла невідкладна справа, тож до гаражу я не доїхав. Не знаю, коли буду, кілька годин точно знадобиться. Ну добре, цілую.

Якийсь час ми мовчки їхали вечірнім містом. Сніг косими лініями летів перед лобовим склом, і двірники невпинно працювали, зчищаючи його. Попереду рухалися червоні цятки задніх ліхтарів машин, мінялися зелені, жовті й червоні кола на світлофорах, а іноді картину доповнювала яскрава ілюмінація, якою було прикрашене місто, чи світилися вогники на штучних ялинках, розставлених у багатьох місцях для створення святкової атмосфери.