1

Я знов загубила ключі. Це вже вдруге за пів року. Господи, ну як можна бути такою розтяпою! Стою тепер перед дверми квартири та дивлюся на старий, трохи порепаний чорний дерматин. Я прийшла з супермаркету, полізла рукою в сумку, а ключів немає. Можливо, витягнули? А телефон, гаманець? Одразу адреналін – вжух! Але все інше було на місці. От я дурепа, адже я сама поклала ключі до кишені, коли виходила із супермаркету, щоби швидше їх потім дістати! Хотілося скоріше потрапити додому. Ага, потрапила…

Дірок у кишені немає, але там лежали рукавиці, які я натягнула на вулиці, бо руки згодом змерзли. Вони в мене завжди мерзнуть, навіть у рукавицях із хутром всередині. Але я обожнюю таку погоду, як сьогодні. Зима, сніг… І не просто сніг, а такий казковий снігопад, коли пухнасті пластівці сиплються з неба в помаранчевому світлі ліхтарів, лоскочуть обличчя, вкривають землю білим волохатим килимом, на якому відбиваються наші сліди. Десь там, напевне, на доріжці валяються мої ключі, а їх замітає снігом. До речі, рукавиць я також губила безліч, і завжди по одній. Бачити, що в тебе залишилася одна рукавиця, а іншої немає – як же це прикро!

Я студентка, знімаю цю квартиру. Ключі від неї є також у хазяйки, дуже ділової та енергійної сорокарічної жінки на ім’я Марина. Влітку ми з нею вже проходили таку саму проблему, коли я десь посіяла свої ключі. Тоді вона поміняла замки, хоча красти там нема чого. Скромна однушка, де раніше жила бабуся, із застиглою естетикою кінця минулого сторіччя: шпалери з квіточками, сервант, у якому залишилися скляні вазочки та бокали, книжкова шафа з кількома моїми підручниками та зошитами, вкрите накидкою потерте крісло, поруч торшер і диван. Тішить, що хоч килим на підлозі, а не на стіні. Стіл є лиш на крихітній кухні, тож я займаюся саме там. Насправді мені байдуже. Є де жити, і добре. Від центру далеко, коштує небагато, зате окреме житло. Яке зараз мені недоступно!

Стою на сходовому майданчику, лаю себе як тільки можна. Товстий пакет із супермаркету розповзся по підлозі біля дверей квартири. Намальований на ньому Санта-Клаус перекосився, і обличчя його таке, ніби він знущається з мене. Дзвонити Марині дуже соромно, але нічого не поробиш. Облом – вона не бере слухавку. Одна спроба, згодом друга, третя. У телефоні – лише довгі гудки.

Що робити? Попереду ніч, на вулиці холодно, у під’їзді також не дуже тепло. Попроситися до сусідів? Квартира поруч зі мною завжди зачинена. З іншого боку від ліфта мешкає алканавт Толік із глухуватою матір’ю, у яких завжди голосно волає телевізор. У сусідній трикімнатній квартирі дивом вміщується кілька поколінь із дітьми. На інших поверхах нікого не знаю, бо я не дуже контактна.

Раптом прокинувся телефон. Марина. Каже крізь веселі вигуки та сміх, що долинають до мене:

– Ти дзвонила? Вибач, не чула. У нас тут корпоратив. Тільки не кажи, що прорвало трубу.

– Ні, але… Ключі знову десь загубилися.

– Лесю, це вже не смішно!

– Знаю. Будь ласка, вибачте, Мариночко! Чи не могли би ви приїхати та впустити мене?

– Ні, не можу. Я за містом. Тут цілий комплекс для відпочинку. Нереально круто. Є і сауна, і басейн. Можна кататися на лижах. Природа чудова. Я повернуся лише 2 січня.

– Зрозуміло...

– Ти що, не знайдеш, де пожити кілька днів?

– Боюся, що ні.

– Тоді їдь додому.

– Зараз уже й білетів не купиш! Гаразд, щось вигадаю. Дякую.

Отже, вечір 30 грудня, попереду Новий рік, а я тепер безхатько. Дивлюся у розпачі на зачинені двері.

У дитинстві мені снилися страшні сни. Вони завжди були однаковими за змістом. Я заходила в під’їзд своєї дев’ятиповерхівки, щоб попасти додому, але жодного разу мені не вдавалося потрапити туди. Якщо я йшла пішки сходами, то не могла знайти свою квартиру. Я рахувала поверхи, але на моєму п’ятому бачила лише незнайомі двері. Шукала вище або нижче, однак рідних дверей праворуч від ліфта ніде не було. У кількох снах знайти квартиру на звичному місці все-таки вдавалося, я дзвонила, але замість мами на порозі з’являлися чужі люди, а всередині за їхніми спинами також було зовсім не моє житло.

Якщо ж я їхала на ліфті, це був взагалі жах. Там були переплутані цифри на кнопках, або ті не працювали. А коли я все-таки натискала на п’ятий поверх, то ліфт підіймався далі, усе вище й вище, поки не вилітав через дах. Стіни в ньому ставали прозорими, і я бачила запаморочливу висоту, на яку ми злітали над містом. Здається, тоді я завжди прокидалася, а серце колотилося шалено. І в наступному сні я не хотіла ризикувати та підіймалася сходами.

Коли я подорослішала, такі сни, на щастя, бачити перестала. Але стоячи зараз біля зачинених дверей, ніби знову занурилася в те неприємне нічне видіння. Гаразд, годі тут тупцювати. Зарано я здалася. Можливо, ще не все втрачено, і треба бігти та шукати свої ключі! Я залишила пакет із покупками біля квартири й вискочила з дому.

Поки я несла той пакет, то по черзі міняла руки, вкладаючи вільну в кишеню, тож коли виймала її, могла зачепити ключі. Отже, вони могли випасти будь-де, тому я одразу втупилася поглядом у сніг на доріжці, нахиляючи голову, бо було темнувато. Хотілося швидше дійти до ліхтаря біля кінця дому. Я ледь не розсміялася. Як в анекдоті:

"Чому ти шукаєш під ліхтарем? – Бо тут краще видно".

Вдень двірник ретельно почистив доріжку вздовж будинку майже до асфальту, але її знов заметало снігом. На темному тлі відбилося багато слідів, таких різних та вигадливих, що можна було лише дивуватися таланту дизайнерів підошов взуття. Вивчаючи ці сліди, я рухалася у зворотному напрямку тим шляхом, яким йшла з супермаркету. Мої уггі залишали прості паралельні рисочки – слід нецікавий, як усе, що я роблю у своєму житті.