Розділ 3:Знак який не можна ігнорувати

Ніч у Древморні була важкою і липкою, як темна волога.
Арія йшла вузьким провулком старого кварталу, де порожні будинки стояли, мов свідки давніх злочинів.
Її серце билося швидко. Не від страху. А від сигналу всередині: щось спрацювало, щось, що не мало права існувати.
На її зап’ясті спалахнув знак.
Яскраво. Різко. Немов хтось нагадував, що вона пов’язана не лише своєю силою, а й кимось іншим — кимось, хто чекав.
Він з’явився з темряви раптово.
Трей Морейн стояв на краю розбитого мосту, тіні обвивали його тіло, наче живий плащ. Його очі блищали холодом і хитрістю, а знак на його зап’ясті спалахнув у відповідь.
Арія стиснула кулаки.
— Ти хто?! — різко крикнула вона.
Він кивнув на знак на її зап’ясті.
— Я — той, хто пов’язаний з тобою.
— Пов’язаний? — її голос рвучко здригнувся. — Ти… як ми можемо бути пов’язані?!
Трей крокнув уперед.
Його рухи були тихі й точні, наче мисливець, який завжди знає, куди йде жертва.
— Знак і старійшини  не брешуть, — сказав він холодно. — Вони не питають дозволу. Вони наказують.
Арія відчула, як її кров реагує на його присутність. Неприємне, дике відчуття, що штовхало до бою. Вона зробила крок уперед і розкрила символ на руці — полум’яний знак вибухнув світлом, вона злегка вдарила його.
Він не відскочив.
Навпаки, підійшов ближче.
— Це все? — запитав він, не ховаючи посмішки. — Я очікував більше.
— Тоді ти помилився, — різко відповіла вона, і знак спалахнув знову, сильніше.
Вони обидва стояли буквально на відстані витягнутої руки. Символи на зап’ястях світлилися у темряві, відчуваючи одне одного через клятви давніх родин, через кров, яка вже пов’язувала їх.
— Ти думаєш, що можеш підійти до мене і сказати «ми пов’язані»? — Арія голосно крикнула, і знак на її руці вибухнув яскравіше, наче реагуючи на гнів.
— А ти думаєш, що можеш залишитися осторонь від мене? — він підійшов ще на крок ближче. — Клеймо вирішує. І воно наказує, щоб ми одружилися.
Їхні погляди зійшлися, і це було більше ніж ворожнеча.
Це була сила, яку ніхто не міг ігнорувати.
Арія відчула перший подих страху і одночасно ненависті.
Він — ворог. Вороже налаштований. І водночас той, хто змушує її кров реагувати.
— Ніколи— ми по різні сторони, — сказала вона і різко розвернулася.
Він стояв, не рухаючись, спостерігаючи, як вона йде.
—Всеодно ти будеш моя,маленько відьмо , — тихо промовив він, і знак на його зап’ясті тьмянішав.
Але вони обидва знали: це тільки початок.
Шлюбне клеймо, яке з’єднало їх невидимою ниткою, вже не дозволить жити один без одного