Розділ 15: Ім’я, розділене кров’ю

Каель

Еліана взяла мою руку без вагання. Це мало б бути дрібницею — жест, дотик, нічого більше. Але після всього, що сталося між нами, після Святилища, після третього замка й того, як ми відкрили зв’язок повністю, її пальці в моїй долоні відчувалися не як випадковість, а як вибір. І саме це було найнебезпечнішим.

 Бо я вже знав: Сірий живиться тим, що розділяє — страхом, брехнею, ненавистю та недовірою. А ми щойно дали йому вагому причину боятися нас: не через кров і не через магію, а через те, що вперше за триста років Вейр і Арден стояли поруч не з примусу клятви, а тому, що самі так вирішили.

 Я дивився на червоний напис на стіні Святилища: «Коли ім’я стане цілим, Поріг відчиниться без ключів». Даріан стояв трохи позаду й мовчав уже занадто довго — і це теж було поганим знаком.

— Отже, — нарешті сказав він, — у нас є давній ворог без обличчя, який хоче зібрати власне ім’я з крові двох людей, котрі ледь навчилися не сваритися кожні п’ять хвилин.

Еліана повернула до нього голову.

— Ми сваримося рідше.

— Це не спростування, це статистика.

Міра, яка сиділа на уламку колони й перев’язувала власну подряпину, втомлено сказала:

— Даріане.

— Що? Я намагаюся впорядкувати жах у зрозумілу форму.

— Можна тихіше?

Він одразу змінився. Усмішка не зникла повністю, але стала м’якшою.

— Болить?

— Трохи.

— Дати води?

Вона подивилася на нього так, ніби ще не звикла, що він може запитувати це без жарту.

— Так. Дякую.

Він подав їй флягу, і я вперше подумав, що Даріан Рейв справді влип — по-справжньому. Не в черговий флірт, не в гру й не в красиву цілительку, яку цікаво дражнити, а в Міру. А Міра, здається, ще зовсім не знала, що з цим робити. Знайоме відчуття.

Селена стояла біля напису й водила пальцями по повітрю над рунами, навіть не торкаючись їх. Ровен був поруч — надто близько як для двох людей, які так затято переконували всіх навколо, що просто не довіряють одне одному.

— Тут є прихований рядок, — сказала вона.

Ровен нахилився.

— Де?

— Під червоним написом.

— Я не бачу.

— Бо це не відьомська руна.

— І не демонська?

— Ні.

Я насторожився.

— Тоді яка?

Селена не відповіла одразу. Її обличчя стало серйозним.

— Сіра.

У Святилищі стало тихо. Еліана міцно стиснула мою руку, і я миттєво відчув її напругу через наш зв’язок — гостру, срібну, готову різати будь-яку загрозу навпіл.

— Сіра? — перепитала вона. — Тобто його?

Селена кивнула.

— Мабуть. Руна не належить ні Вейр, ні Арден. Вона ніби… між ними. Але не як союз. Як пляма.

Ровен підняв меч і підніс лезо ближче до стіни, від чого його руни спалахнули яскравим синім вогнем. Завдяки цьому проявився прихований рядок — щоправда, не повністю: літери тремтіли й розмивалися, наче відчайдушно не хотіли бути прочитаними.

 Еліана одразу ж зробила рішучий крок до стіни, але я вчасно зупинив її, перехопивши за плече. Вона здивовано глянула на мене, чекаючи на пояснення.

— Що?

— Обережно.

— Ти серйозно досі думаєш, що це слово на мене діє?

— Ні. Але тепер я маю право спробувати.

— Маєш право?

Я зрозумів помилку.

— Невдало сформулював.

— Дуже.

— Еліано.

Вона дивилася на мене ще секунду, а потім тихо сказала:

— Я знаю.

І я зрозумів, що вона справді все знає: що я не намагався нею керувати чи вирішувати все за неї. Я просто злякався, а вона миттєво це відчула. Наш зв’язок був жахливо незручним, але, можливо, саме завдяки цьому — абсолютно чесним. Еліана повільно повернулася назад до напису.

— Я можу прочитати частину.

Селена відійшла на крок.

— Тоді читай.

Еліана вдихнула.

— “Ім’я Сірого не можна вимовляти повністю. Перша частина захована в місячній крові. Друга — у тіньовому полум’ї. Третя — у серці того, хто першим відчинив.”

Даріан повільно підняв руку.

— Мені не подобається остання частина.

— Нікому не подобається, — сказала Міра.

Ровен нахмурився.

— Хто першим відчинив?

Я вже знав відповідь, і, здається, Еліана теж. Ми мовчки подивилися одне на одного, розуміючи, що вороття назад більше немає.

— Азраель, — сказала вона.

Селена заплющила очі.

— Батько.

Повітря навколо миттєво стало нестерпно важким. Знову мій батько, знову його фатальна помилка і знову чергова частина правди, схована так глибоко, що за ці роки вона встигла прорости отруйним корінням у все наше життя.

Ровен першим порушив цю гнітючу тишу й тихо сказав:

— Якщо третя частина імені в ньому…

— Сірий прийде і за ним, — завершила Міра.

Селена різко розплющила очі.

— Ми маємо повернутися в палац.

Я подивився на неї.

— Селено.

— Ні. Не починай. Ти можеш злитися на нього. Я теж злюся. Але якщо Сірий отримає третю частину імені…

— Він стане повнішим, — сказав я. — І сильнішим.

Еліана тихо додала:

— А потім прийде за нами.

Зв’язок на зап’ясті раптово потеплів, і я виразно відчув її страх — але не за себе, а за мене. Мене це вже навіть не дивувало; лякало — так, безумовно, але більше не дивувало. У цей момент Даріан тривожно подивився в бік масивних дверей Святилища.

— Тобто наш план: повернутися в демонський палац, де половина ради хоче вбити Еліану, друга половина хоче використати Каеля, а третя, мабуть, уже готує отруєний чай?

Міра тихо сказала:

— Ти сам казав, що в демонському дворі завжди є третя половина.

Він глянув на неї.

— Ти мене слухала?

— На жаль, часто.

Його усмішка стала справжньою.

— Це найприємніша образа, яку я чув.

Селена роздратовано видихнула.

— Ми не можемо вести Еліану назад у палац без плану.