Розділ 14: Після третього замка

Еліана

 Я не впала тільки тому, що Каель тримав мене: його рука лежала на моїй талії, а друга підтримувала під ліктем, і мені було неприємно визнавати, що мені зовсім не хотілося, аби він відпускав.

 Я відчувала тепло його тіньового полум’я під шкірою не як чужу магію, а як щось, що тепер знало шлях до моєї крові, поки в моїх рунах усе ще світилися його темні іскри. Мої пальці тремтіли не лише від виснаження, а від того, що сталося, коли я відкрила зв’язок повністю: я відчула Каеля цілком — його темряву, самотність, лють на батька, заховану під сарказмом любов до Селени та панічний страх стати таким, як король.

Але було й дещо інше, через що я тепер просто не могла нормально дивитися йому в очі. Його почуття до мене переросли звичайну цікавість чи обов'язок захищати через магічний біль — вони стали глибшими й небезпечнішими, та найбільше мене лякав не цей факт, а раптове усвідомлення, що я відповіла йому тим самим.

— Еліано!

 Голос Міри прорізав тишу Святилища, і повернувши голову, я побачила, як крізь відчинені двері вбігають мої друзі: попереду з розтріпаним волоссям, подряпиною на щоці та перекинутою через плече сумкою з травами мчала Міра, а за нею з мечем у руці поспішали Даріан, Ровен і Селена.

 Думка про те, що всі вони живі, вдарила з такою силою, що я майже заплакала, проте Вейр не плачуть посеред стародавніх святилищ після битви з давнім злом — вони роблять це значно пізніше або ніколи, — тому я просто застигла, коли Міра підбігла й одразу міцно схопила мене за руку.

— Сідай.

— Я стою.

— Це тимчасове непорозуміння.

— Міро…

— Сідай, або я покличу Ровена й Каеля, і вони обоє почнуть робити однаково похмурі обличчя.

Я подивилася на Каеля, який уже звично напускав на себе похмурий вигляд, намагаючись сховати всі щойно відкриті почуття за холодною маскою, доки Ровен, що наближався з іншого боку, дзеркально повторював його важкий і незадоволений вираз обличчя.

— Добре, — здалася я. — Тільки без подвійного похмурого нагляду.

 Каель обережно допоміг мені сісти на уламок колони, і хоча я мала б відштовхнути його руку, я цього не зробила, що миттєво помітили і Ровен, і сам Каель.

 Звісно, це зрадницьке Святилище теж не залишилося осторонь — зруйновані руни під нашими ногами м’яко спалахнули, немов підтверджуючи зміну в наших стосунках, саме в ту мить, коли Міра стурбовано торкнулася моєї долоні, на якій кров уже встигла висохнути темною смугою.

— Що сталося всередині?

— Коротка версія чи та, після якої ти почнеш кричати?

— Еліано.

— Ми закрили третій замок. Але не Поріг повністю.

Міра завмерла, в Даріан, який саме витрушував попіл із волосся, повільно підняв голову.

— Тобто хороша новина: ми не померли. Погана: двері все ще існують?

Каель відповів:

— Так.

Даріан кивнув.

— Чудово. Я люблю, коли жах має продовження.

Селена стояла біля третіх дверей. Вона дивилася на три замки, які тепер світилися на камені.

— Вони закриті. Усі три.

Ровен нахмурився.

— Але двері залишилися.

— Бо замки не двері, — сказала Селена. — Вони стримують Поріг. Але якщо сам Поріг уже прокинувся…

— Його треба приспати назад? — спитав Даріан.

Селена повільно повернула до нього голову.

— Ти щойно запропонував приспати давню міжсвітову безодню?

— Я відкритий до кращих формулювань.

Міра, не відриваючись від лікування моєї руки, пробурмотіла:

— Було б добре, якби безодня справді спала.

Даріан нахилився ближче.

— Бачите? Цілителька на моєму боці.

— Я на боці відпочинку, — сказала Міра. — Для всіх. Навіть для безодні.

Попри втому, я тихо засміялася й відразу про це пошкодувала, бо в боці різко кольнуло від болю, змусивши Каеля миттєво присісти поруч зі мною, аби перевірити мою рану.

— Де болить?

— Усюди. Обирай.

— Це не смішно.

— Мені трохи смішно.

— Ти майже впала після ритуалу.

— Але не впала.

— Бо я тебе тримав.

Я подивилася на нього.

— Знаю.

 Він замовк, і в його очах щось різко змінилося, від чого навіть Міра на секунду затихла, а потім з підкресленою зосередженістю почала перев’язувати мою долоню, наче раптом розгледіла там найскладнішу рану у світі.

 Даріан, на диво, теж промовчав, що виглядало ще підозріліше, а Ровен просто стояв поруч і дивився на мене — тепер уже не суворо, а невимовно боляче.

— Ти відкрила зв’язок повністю, — сказав він.

Це було не питання, тому я просто мовчки опустила погляд, не в силах витримати цей роздираючий захист і біль в очах Ровена.

— Так.

Міра різко підняла голову.

— Що?

Селена обернулася, в Даріан тихо присвиснув.

— Оце вже звучить серйозно.

Каель не відводив від мене погляду.

— Це був єдиний спосіб зламати хватку Сірого.

— І що тепер? — спитала Міра.

Я стиснула пальці, і наш зв’язок миттєво відповів теплом — занадто швидко, занадто живо, підтверджуючи, що тепер кожна моя прихована емоція відгукується в ньому без жодної затримки.

— Тепер ми сильніше відчуваємо одне одного.

Даріан обережно підняв руку.

— Сильніше — це наскільки? Бо раніше ви вже читали думки й одночасно робили драматичні паузи.

— Даріане, — сказала Селена.

— Я питаю для стратегії.

Каель відповів замість мене:

— Не всі думки. Але емоції — так. Глибше, і магія реагує швидше.

Ровен похмурнів.

— Це небезпечно.

— Так, — сказала Селена. — Але й корисно.

Ровен подивився на неї.

— Тебе не хвилює, що Сірий може використати це?

— Хвилює. Саме тому ми маємо зрозуміти, як це працює, а не вдавати, що цього немає.

— Дуже демонський підхід.

— Дуже розумний підхід.