Розділ 12: У його пам’яті

Еліана

Темрява поглинула мене не так, як м'яка ніч, що навіть у своєму страху має повітря, холод, запах землі й шепіт дерев, — ця темрява була зовсім іншою: без повітря, без виходу й без милосердя.

Упавши на коліна на чорну підлогу, я одразу зрозуміла, де опинилася, — це був палац Арден, але не той сьогоднішній, із його галереями, радою, отруйними усмішками й тіньовим полум’ям у чашах, а старіший, холодніший і дуже болючий спогад.

Переді мною простягалася тренувальна зала. Високі чорні стіни, на них — знаки Арден. На підлозі — кола для бою, випалені тіньовим полум’ям. Уздовж стін стояли вартові й наставники.

А в центрі кола стояв Каель — значно молодший, років одинадцяти чи дванадцяти: темне волосся впало йому на лоб, губи були розбиті, а рукав сорочки порваний, і хоч він намагався стояти рівно, я чітко бачила, як тремтять його пальці.

Навпроти нього, молодший, ніж зараз, але такий же холодний, високий і непохитний, стояв король Азраель.

— Ще раз, — сказав він.

Малий Каель ледь підняв голову.

— Я вже зробив.

— Ти впав.

— Але піднявся.

— Спадкоємець Арден не має падати.

Я відчула, як у мені піднімається злість, але не моя звична, гостра, зручна. Ні, — це була злість, від якої хотілося не сперечатися, а стати між дитиною і тим, хто змусив її думати, що біль — це провина.

Малий Каель стиснув зуби.

— Я не слабкий.

Азраель повільно підійшов ближче.

— Тоді доведи.

На хлопчика кинулася тінь, не справжній Порожній. Це була тренувальна магія, але вона була швидкою, важкою й жорстокою.

Каель підняв руки. Чорне полум’я спалахнуло навколо нього, але тінь ударила першою. Хлопчик відлетів назад і впав на підлогу. Я інстинктивно зробила крок уперед.

— Досить!

Ніхто не почув мого крику, бо мене тут насправді не було — я залишалася лише безпорадною чужинкою в його пам’яті.

Коли Каель спробував піднятися і його рука ковзнула по гладкій підлозі, він дихав важко, але не плакав, — звісно, не плакав, адже йому ніколи цього не дозволяли під холодним поглядом Азраеля, який дивився на дитину без жодного виразу.

— Слабкість — це вибір, сину.

Коли малий Каель підняв очі, я побачила в них не ненависть — ні, там було щось набагато гірше: відчайдушне бажання заслужити похвалу, погляд або бодай одне слово, яке б не різало, наче лезо.

У цю мить мені стало боляче так, ніби це був мій власний спогад.

— Ні, — прошепотіла я.

Коли світ навколо здригнувся, малий Каель раптом повернув голову прямо до мене — він мене бачив.

Його очі розширилися від шоку.

— Хто ти?

Я завмерла, коли Азраель і всі інші в залі раптом застигли, ніби хтось зупинив сам час.

У цій мертвій тиші тільки хлопчик продовжував рухатися — і тільки він бачив мене.

— Еліана, — сказала я тихо.

Він насупився.

— Відьма?

Навіть маленьким він умудрявся звучати підозріло. Я майже всміхнулася.

— Так.

— Відьми не можуть бути в палаці Арден.

— Повір, я теж не планувала.

Він підвівся, намагаючись приховати, що йому боляче.

— Ти шпигунка?

— Ні.

— Ворог?

Я подивилася на  цього хлопчика з розбитою губою, який уже вчився ставити гордість вище за біль.

— Не твій.

Він мовчав, — потім підняв підборіддя.

— Мені не потрібна допомога.

Я важко видихнула, усвідомивши: ось він, справжній Каель Арден, навіть у цьому далекому дитячому спогаді.

— Знаю, — сказала я.

Він здивувався.

— Тоді навіщо ти тут?

Я опустилася перед ним на коліна, щоб бути на одному рівні.

— Бо дорога хоче, щоб ти сказав правду.

Його обличчя стало настороженим.

— Я не брешу.

— Брешеш.

— Ні.

— Брешеш, коли кажеш, що тобі не боляче.

Він різко відвів погляд.

— Це неважливо.

— Важливо.

— Ні. Якщо болить — треба стати сильнішим.

Я стиснула пальці.

— Хто тобі це сказав?

Його погляд ковзнув до застиглої постаті батька, і відповідь була очевидна.

— Він король, — сказав малий Каель. — Він знає.

— Королі теж брешуть.

Він подивився на мене так, ніби я сказала щось неможливе.

— Батько не бреше.

Я майже засміялася.

— Ох, Каелю.

Його очі звузилися.

— Не говори так.

— Як?

— Ніби тобі мене шкода.

Я затихла, і нарешті  я зрозуміла, звідки це в дорослого Каеля.

Звідки ця різка стіна, коли хтось торкався болю. Його змусили думати, що жалість — це приниження, а турбота — слабкість.

— Мені не шкода тебе, — сказала я. — Я злюся за тебе.

Він розгубився.

— За мене?

— Так.

— Чому?

— Бо дитина не має доводити право бути не каменем.

Зала здригнулася, і десь далеко, наче з-під води, почувся глухий голос дорослого Каеля.

— Еліано…

Я різко підняла голову.

— Каелю?

Малий Каель теж озирнувся. Темрява в кутках зали почала рухатися. Це був не спогад, а щось інше.

Чорний туман ковзав підлогою до нас, і  в ньому звучав голос Азраеля:

— Слабкість — це вибір.

Я встала перед малим Каелем.

— Ні.

Туман наблизився.

— Спадкоємець не просить милосердя.

— Ні.

— Спадкоємець не боїться.

— Ні!

Срібні руни спалахнули навколо моїх рук.

Не знаю, як моя магія могла працювати в чужому спогаді, але вона відповіла, тому що я більше не збиралася слухати цю брехню.

— Страх — не слабкість, — сказала я. — Біль — не слабкість. Турбота — не слабкість. І якщо трон вимагає вирізати з себе серце, значить, це поганий трон.

Темрява відсахнулася, а малий Каель дивився на мене широко відкритими очима.