Розділ 11: Дорога до Святилища

Каель

Я не спав. У цьому не було нічого нового.

Я часто не спав у палаці Арден. Іноді через ради, іноді через тренування, іноді через те, що тиша в цих стінах нагадувала не спокій, а очікування удару.

Але цієї ночі причина була іншою. За кілька дверей від мене спала Еліана Вейр. Відьма. Спадкоємиця ворожого клану. Дівчина, з якою мене зв’язала давня кровна магія.

І, що значно гірше, та, поруч із ким я вперше за довгий час не почувався самотнім у власному домі.

Я стояв біля вікна й дивився на демонське місто. Унизу ще горіли нічні ринки, по мостах рухалися темні постаті, вежі стояли в багряному світлі, а далеко за скелями повільно світлішала лінія горизонту.

Світ готувався до нового дня. Я — до чергової катастрофи.

На столі лежала карта, яку принесла Селена. Лінії на ній рухалися, ніби не могли вирішити, де саме сьогодні існує Святилище Серафіни. Біля карти лежали три кинджали, фляга з лікувальним настоєм від Міри, кілька захисних амулетів і старий перстень Арден, який батько передав мені без пояснень.

Звісно, без пояснень. У нашій родині це майже традиція. Двері тихо відчинилися. Я не обернувся.

— Якщо ти прийшла сказати, що це погана ідея, Селено, я вже знаю.

— Чудово, — відповіла сестра. — Тоді ми всі на одному рівні безнадійності.

Вона зайшла в кімнату й зачинила двері. Виглядала зібрано: темний дорожній костюм, кинджали на поясі, волосся заплетене так, щоб не заважало в бою.

Але я знав її. Очі видавали втому. І страх. Вона зупинилася біля столу й подивилася на карту.

— Вона змінилася.

— Третій раз за годину.

— Святилище не хоче, щоб його знайшли.

— А ми все одно йдемо.

Селена провела пальцем над рухомими лініями.

— Ти міг би наказати їй залишитися.

Я нарешті обернувся.

— Еліані?

— Так.

Я коротко засміявся.

— Ти справді думаєш, що це спрацювало б?

— Ні. Але мені було цікаво, чи ти ще іноді думаєш як дурень.

— Рідше, відколи познайомився з нею.

Селена підняла брови. Я зрозумів, що сказав це надто швидко. І надто чесно.

— О, — сказала вона.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— У тебе обличчя сказало.

— Моє обличчя дуже розумне.

Я зітхнув. Селена усміхнулася, але швидко стала серйозною.

— Каелю, якщо третій замок справді покаже те, що ми боїмося хотіти…

— Я знаю.

— Ні. Не знаєш. Ти думаєш про Еліану.

Я мовчав. Вона продовжила тихіше:

— А я думаю про те, що воно покаже мені.

Я подивився на сестру уважніше.

— Селено.

— Я не боюся Порожніх. Не так, як мала б. Не боюся Сірого. Не боюся батька, хоча, можливо, іноді треба було. Але я боюся дізнатися, що все, у що нас виховували вірити, було не просто брехнею. А кліткою, у якій ми самі навчилися жити.

Я не одразу знайшов відповідь. Бо вона сказала те, що я теж відчував. Просто краще.

— Тоді вийдемо з неї, — сказав я.

Селена гірко всміхнулася.

— Так просто?

— Ні. Але можливо.

Вона подивилася на мене.

— Це звучить не як ти.

Я згадав Еліану в саду матері. Її голос: “Може, не треба вирішувати все сьогодні.”

— Я вчуся.

— У відьми?

— У проблеми.

Селена всміхнулася.

— Гарна проблема.

— Небезпечна.

— Найгірші завжди такі.

У двері постукали. Три короткі удари.

Еліана.

Я відчув її ще до того, як почув. Знак на зап’ясті потеплів. Селена помітила. Звісно.

— Я піду перевірю Даріана й Міру, — сказала вона з надто невинним виразом. — А ти… не роби дурниць перед походом до смертельно небезпечного святилища.

— Це дуже конкретна порада.

— Бо я знаю тебе.

Вона пройшла до дверей, відчинила їх і зупинилася навпроти Еліани.

— Спадкоємице Вейр.

— Принцесо Арден.

Вони подивилися одна на одну. Не як вороги. Ще не як подруги. Але вже без бажання негайно проклясти чи спалити. Прогрес.

Селена кинула на мене останній погляд, який означав “я все бачу”, і вийшла. Еліана зайшла всередину.

Вона була одягнена в темний дорожній костюм, який їй дала Селена. Чорна тканина, срібні застібки, високі чоботи, плащ, підбитий тонким захистом. Одяг Арден на відьмі Вейр мав би виглядати неправильно.

Натомість виглядав так, ніби ніч вирішила їй пасувати. Я надто довго дивився. Еліана помітила.

— Не кажи нічого.

— Я ще не відкрив рота.

— Саме тому попереджаю.

— Дуже розумно.

Вона пройшла до столу й подивилася на карту.

— Це шлях?

— Якщо карта не передумає.

— Мені не подобаються карти з характером.

— Тобі не подобається все, що не слухається.

— Тоді дивно, що я досі терплю тебе.

Я усміхнувся.

— Можливо, я почав тобі подобатися.

Вона підняла на мене очі.

— Можливо, ти почав менше дратувати.

— Це майже зізнання.

— Це попередження: не псуй.

Я мав відповісти. Звично. Гостро. Але не зміг.

Бо вона стояла в моїй кімнаті, у моєму палаці, у темному одязі мого дому — і все одно залишалася собою. Срібною бурею серед тіней.

— Ти спала? — спитав я.

— Трохи.

— Брехня.

— Ти теж не спав.

— Я звик.

Вона подивилася на мене так, ніби це її не влаштовувало.

— Мені не подобається ця фраза.

— Ти вже казала.

— Скажу ще.

— Як скажеш.

Вона замовкла.

Потім тихо додала:

— Сьогодні третій замок покаже те, що ми боїмося хотіти.

Я відчув, як повітря між нами стало важчим.

— Так.

— Ти думав про це?

— Ні.

Вона підняла брову.

— Брехня.

— Так.

На її губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Принаймні чесно.

— Я думав.

— І?

Я зробив крок ближче до столу. Не до неї. Принаймні так я собі сказав.