Розділ 10: У крилі демонського принца

Еліана

Я не збиралася засинати в покоях Каеля Ардена. Це треба було записати десь офіційно. Можливо, в родову книгу Вейр.

“Еліана Вейр, спадкоємиця клану, тимчасово опинилася в крилі демонського принца, але не з власного бажання, не через довіру і точно не тому, що поруч із ним стало спокійніше.”

Останній пункт був особливо важливий. Бо він був брехнею.

Я лежала в гостьовій кімнаті його крила, на великому ліжку з темно-сірими простирадлами, і дивилася в стелю. Стеля була не просто стелею. Звісно. У демонському палаці навіть стеля мала вигляд так, ніби могла судити тебе за слабкість.

На чорному камені мерехтіли тонкі золоті лінії. Вони сходилися в центрі, утворюючи знак Арден — тіньове полум’я в короні.

Я вже ненавиділа цей знак. І, можливо, трохи починала його розуміти.

За дверима кімнати горіли захисні руни Каеля. Я відчувала їх навіть крізь стіни: темні, теплі, насторожені. Вони не тиснули на мою магію. Не шипіли, як руни Вейр на демонську силу.

Вони просто стояли на варті. Наче сам Каель залишив частину себе біля дверей. Це було дуже незручно. Особливо тому, що я справді почувалася в безпеці.

— Ні, — прошепотіла я в стелю. — Ми так не домовлялися.

Стеля, на щастя, не відповіла. Зате відповів зв’язок. На зап’ясті м’яко спалахнув знак Порога. Не болем. Не попередженням. Теплом.

Каель був десь близько. За стіною або в сусідній кімнаті. Я відчувала його, як темний вогонь на краю свідомості. Він не спав. Звісно, не спав.

Після ради демонів, правди про його батька, другого замка і Сірого він мав би впасти без сил. Але Каель Арден, здається, був із тих людей, які відпочивають тільки тоді, коли світ на кілька хвилин перестає намагатися їх убити.

Тобто майже ніколи. Я повернулася на бік. У кімнаті було надто тихо.

Маєток Вейр ніколи не був таким. Там завжди щось жило: вітер у чорних трояндах, кроки в коридорах, шепіт старих рун, ворони за вікном, Ліам, який міг упустити щось навіть у повній темряві.

А тут тиша була іншою. Палац Арден мовчав як звір, що причаївся. Я не витримала. Сіла на ліжку.

— Я просто перевірю двері, — сказала сама собі. — Це не втеча. Це розумна обережність.

Я встала, накинула плащ і підійшла до дверей. Щойно торкнулася ручки, руни Каеля спалахнули.

Темрява ковзнула по моїх пальцях. Не боляче. Лоскотно. Майже насмішкувато.

— Серйозно? — прошепотіла я.

Руни засвітилися сильніше. Я примружилася.

— Ти ж знаєш, що я можу зламати захист?

Тіньова руна на дверях повільно змінила форму. У ній проступили слова.

Можеш. Але я відчую.

Я застигла. Потім повільно видихнула.

— Нестерпний демон.

На дверях з’явилися нові слова.

Твоє улюблене слово.

Я відкрила рот. Закрила. Потім різко розчинила двері. Каель стояв у коридорі, спершися плечем об стіну. Звісно.

Темна сорочка з розстебнутим коміром, рукави закочені, волосся трохи розкуйовджене, погляд втомлений, але живий. На зап’ясті світився той самий червоний знак.

— Ти серйозно зачарував двері, щоб вони зі мною сперечалися? — спитала я.

Він підняв брову.

— Ні. Я зачарував двері, щоб вони тебе не випустили без мого відома. Те, що вони сперечаються, — твій вплив.

— Мій?

— Руни віддзеркалюють намір власника кімнати.

Я подивилася на двері.

— Тобто вони стали нахабними через тебе.

— Або через тебе.

— Я не нахабна.

Він повільно оглянув мене.

— Еліано.

— Що?

— Ти щойно намагалася погрожувати дверям.

— Вони перші почали.

Його губи смикнулися. І чомусь це маленьке, втомлене, майже справжнє усміхнення зробило кімнату теплішою.

Ні. Коридор. Ми були в коридорі. У демонському палаці. З демонським принцом. Уночі. Чудово.

Я зробила крок назад, щоб збільшити відстань. Зв’язок на зап’ясті одразу неприємно потягнув.

Каель помітив.

— Болить?

— Ні.

— Брехня.

— Трохи.

— Ти могла просто сказати.

— Я могла багато чого. Обрала це.

Він відштовхнувся від стіни.

— Тобі треба спати.

— Тобі теж.

— Я звик.

— Це не аргумент.

— У демонському дворі — аргумент.

Я схрестила руки на грудях.

— Ти завжди так робиш?

— Як?

— Кажеш щось болюче так, ніби це просто факт погоди.

Він замовк. У його очах щось змінилося. Я, здається, влучила. Знову.

— Вибач, — сказала я тихіше.

Каель дивився на мене так, ніби слово “вибач” було іноземною мовою.

— Ти щойно вибачилася?

— Не звикай.

— Уже.

— Каелю.

— Так, відьмо?

— Я серйозно.

Його погляд пом’якшав. Ледь.

— Знаю.

Ми мовчали кілька секунд. Десь далеко в палаці глухо зачинилися двері. Потім знову тиша. Я обхопила себе руками.

— Тут дуже тихо.

— Палац слухає.

— Це мало заспокоїти?

— Ні.

— Ти жахливий у підтримці.

— Я попереджав, що мій дім небезпечний.

— Твій дім красивий.

Я не планувала це казати. Просто вирвалося. Каель подивився на мене уважніше.

— Ти вже казала.

— Бо це правда. Неприємна, але правда.

— Неприємна?

— Мене вчили уявляти демонський світ як щось мертве. Зле. Чуже.

— А він?

Я подивилася на темний коридор, на тіньове полум’я в чашах, на чорні стіни із золотими прожилками.

— Він живий.

Каель мовчав. Я продовжила тихіше:

— Це складніше, ніж ненавидіти.

Він дуже довго дивився на мене.

— Так.

Одне слово.

Але в ньому було стільки розуміння, що мені стало важко дихати. Бо він теж бачив мій світ і розумів те саме. Вейр не просто вороги. Арден не просто чудовиська. Усе складніше. І тепер уже неможливо повернутися до простих відповідей.