Розділ 8: Другий замок

Еліана

Тронна зала демонів тріщала під ногами.

Це було не образно.

Чорна підлога з обсидіану справді розходилася тонкою лінією, з якої підіймався холод. Не звичайний холод, від якого хочеться загорнутися в плащ. Ні. Цей холод проходив крізь шкіру, крізь кістки, крізь магію — і торкався чогось глибшого.

Порожнечі. Тієї самої, яку я відчула в маєтку Вейр. Тієї самої, що приходила разом із Порожніми.

Я стояла в центрі тронної зали Арден, перед королем демонів, поруч із його сином, і дуже хотіла сказати щось зухвале.

Але цього разу навіть мій язик на мить вирішив пожити довше. Король Азраель Арден повільно опустив погляд на тріщину. Його обличчя не змінилося. Жодного страху. Жодного здивування. Жодної тривоги. І саме це було найстрашнішим. Він знав. Він давно знав.

— Вивести придворних, — наказав він.

Демони в залі заворушилися, але не панічно. Ні. У демонському палаці навіть страх, здається, мав етикет. Вони відступали плавно, мовчки, зберігаючи обличчя, ніби підлога під ними не могла щомиті відчинитися в якусь давню безодню.

Я дивилася на це й думала: у моєму клані хоча б кричали. Це було чесніше.

Каель стояв поруч зі мною. На його обличчі була спокійна маска, але через зв’язок я відчувала інше.

Лють. Стриману. Глибоку. Темну. І біль. Не фізичний. Той самий, який з’являється, коли людина нарешті розуміє: їй брехали не випадково, а свідомо.

— Ти знав, — сказав Каель.

Його голос був тихий. Небезпечний. Король перевів на нього погляд.

— Я знав багато речей, які тобі ще рано знати.

Я відчула, як Каель напружився.

Мені хотілося зробити крок до нього, але навколо було забагато очей, забагато зброї, забагато тріщин — у підлозі й у наших життях.

Тому я просто сказала:

— Здається, вашому “рано” триста років, Ваша величносте.

Селена тихо видихнула:

— О ні.

Даріан майже беззвучно прошепотів:

— О так.

Король подивився на мене. Як на проблему. Ні.

Як на маленький вогонь, який ще не вирішив, чи варто гасити одразу, чи подивитися, що він спалить першим.

— У тронній залі Арден відьми говорять лише тоді, коли їм дозволено.

Я підняла підборіддя.

— У мене погані новини: я не ваша відьма.

Тиша. Абсолютна. Навіть тріщина в підлозі, здається, на мить перестала дихати. Каель повільно повернув до мене голову. У його погляді було щось між захопленням, жахом і бажанням схопити мене за руку й витягти з цієї зали живою.

— Еліано, — сказав він тихо.

— Що?

— Ти зараз розмовляєш із королем демонів.

— Я помітила. У нього трон дуже драматичний.

Даріан прикрив рот рукою. Міра виглядала так, ніби подумки вже готувала для мене посмертний настій від безрозсудності. Ровен стояв трохи позаду, рука на руків’ї меча. Його погляд був приклеєний до короля, але я знала: якщо хтось зробить крок до мене, Ровен кинеться вперед. Селена, навпаки, дивилася на батька. Не як дочка. Як людина, яка нарешті бачить тріщину в кам’яній статуї. Король повільно спустився ще на одну сходинку з трону.

— Ти смілива, Еліано Вейр.

— Мені вже казали.

— Сміливість часто плутають із дурістю.

— А владу — з правотою.

У повітрі спалахнуло тіньове полум’я. Не від Каеля. Від короля. Воно здійнялося за його спиною, чорне з червоним серцем, і зала одразу стала меншою. Тіснішою. Наче сам палац згадав, кому належить. Каель зробив крок переді мною.

— Досить.

Одне слово.  Але в ньому було більше, ніж я очікувала. Не прохання. Не страх. Виклик. Король подивився на сина.

— Ти ставиш себе між мною і відьмою?

Каель не відступив.

— Я ставлю себе між тобою і дурною помилкою.

— Обережніше.

— Сьогодні мені це теж уже казали.

Я мало не посміхнулася. Майже. Бо було страшно. Але Каель використав мої слова проти свого батька. І чомусь це відчувалося як маленька перемога. Тріщина в підлозі раптом розширилася.

Стук. Стук. Стук.

Усі подивилися вниз. Із розлому вийшла тонка чорна нитка диму. Міра різко вдихнула.

— Це вже не просто слабка печатка.

Селена зробила крок до тріщини.

— Другий замок прокидається.

Король підняв руку.

— Ніхто не спускається вниз.

Каель повернувся до нього.

— Що?

— Замок залишиться закритим. Охорона посилиться. Відьму Вейр буде виведено з палацу.

— Ні, — сказала я.

Король навіть не глянув на мене.

— Це не прохання.

— А моя відповідь не змінилася.

Селена тихо сказала:

— Вони однакові. Це жахливо.

Ровен пробурмотів:

— Хто саме?

— Еліана й Каель.

— Не ображай Еліану.

— Я радше образила Каеля.

Даріан додав:

— Каель заслужив.

Каель навіть не обернувся.

— Я вас усіх чую.

— Ми й не ховалися, — сказала Селена.

Король різко опустив руку.

Тіньове полум’я згасло.

— Відкрити нижній хід.

Вартові здригнулися.

Один із них зблід настільки, наскільки це взагалі можливо для демона.

— Ваша величносте…

— Відкрити.

Голос короля був спокійним. Але в цьому спокої не було місця для суперечок. Частина підлоги біля трону почала розходитися. Обсидіанові плити ковзнули в сторони, відкриваючи сходи вниз.

Чорні. Вузькі. Без факелів. Знизу повіяло холодом і тінню. Я подивилася на Каеля.

— Затишно.

— Це ще не найгірше місце в палаці.

— У вас є гірші?

— Ми демони.

— Справедливо.

Він глянув на мене.

— Ти можеш залишитися нагорі.

Я майже розсміялася.

— Ти серйозно?

— Ні. Але мав запропонувати.

— Для ввічливості?

— Для власного спокою.

Я хотіла відповісти щось гостре. Але побачила його очі. І не сказала. Бо він не жартував. Він справді хотів, щоб я була в безпеці. І це було дуже незручно. Особливо тому, що мені хотілося, щоб він теж був у безпеці.