Розділ 6: Під маєтком Вейр

Еліана

Під маєтком Вейр завжди були підземелля.

Про це знали всі.

Старі винні льохи, склади з ритуальними свічками, кімнати для зберігання трав, архіви родових записів, підземні ходи на випадок нападу. У дитинстві я навіть знаходила там кілька таємних дверей і одну дуже злу мишу, яка, на мою думку, точно була чиєюсь проклятою тіткою.

Але про замок Порога мені ніхто не розповідав.

Жодного слова.

Ні бабуся. Ні мама. Ні старійшини. Ні книги, які я читала ночами під ковдрою, коли всі думали, що я сплю.

І тепер, коли ми бігли вузькими кам’яними сходами вниз, а стіни навколо здригалися від ударів невідомої сили, я відчувала не тільки страх.

Я відчувала злість. Гарячу, гостру, майже солодку.

— Обережно, — сказав Каель поруч.

Я послизнулася на вологій сходинці, але втрималася сама.

— Я впоралася.

— Я бачу.

— Тоді не кажи “обережно” таким тоном, ніби я зараз упаду й потягну тебе за собою.

— Через зв’язок ти справді можеш.

Я кинула на нього погляд.

— Тобі обов’язково бути правим у найнеприємніші моменти?

— Це мій дар.

— Твій дар — дратувати.

— Теж корисно.

Позаду нас бігли Міра, Даріан, Ровен і Селена. Ще вище, на сходах, я чула голос бабусі. Вона йшла за нами разом із кількома охоронцями, хоча я майже сподівалася, що вона залишиться нагорі командувати захистом.

Майже.

Насправді я хотіла, щоб вона була тут. Бо тепер у мене були питання. Багато питань.

І цього разу я не збиралася дозволити їй сховатися за словами “потім”, “не час” або моє улюблене — “ти ще не готова”.

Я була готова. Можливо, не повністю. Можливо, зла, налякана й трохи виснажена. Але готова більше, ніж будь-коли. Сходи закінчилися важкими залізними дверима. На них не було ручки.

Тільки родова руна Вейр, така стара, що її лінії здавалися не вирізаними в металі, а врослими в нього.

Бабуся зупинилася за моєю спиною.

— Відійди, Еліано.

Я повільно обернулася.

— Ні.

Її очі спалахнули холодним сріблом.

— Це не прохання.

— А моя відповідь не змінилася.

Міра ледь чутно видихнула:

— Ой.

Даріан тихо прошепотів:

— Я починаю розуміти, чому вона тобі подобається, Каелю.

Я різко повернула голову.

— Що?

Каель одночасно сказав:

— Даріане.

Даріан підняв руки.

— Я сказав “подобається” в сенсі “цікава як магічна проблема”.

Міра глянула на нього.

— Ви завжди погіршуєте ситуацію, коли відкриваєте рот?

— Не завжди. Іноді я їм.

Селена сухо сказала:

— І навіть тоді примудряєшся дратувати.

Ровен стояв ближче до дверей, не зводячи з них очей.

— Тут сильний захист.

Бабуся підійшла до руни.

— Ці двері відкривали лише голови клану Вейр.

Я схрестила руки на грудях.

— Тоді, мабуть, саме час змінити традицію.

— Еліано.

— Ні. Ви самі сказали, що клятва тріщить. Ви самі приховували під нашим домом частину Порога. Ви самі не сказали мені правду. Тепер я тут. І я не відійду.

Бабуся дивилася на мене довго.

У світлі факелів її обличчя здавалося старшим. Не слабшим — ні. А важчим. Наче кожна таємниця, яку вона носила роками, раптом стала каменем на її плечах.

— Я хотіла захистити тебе, — сказала вона тихо.

— Від чого? Від Порожніх? Від демонів? Від правди?

Вона не відповіла. І це знову було відповіддю. Каель стояв поруч мовчки.

Я відчувала його через зв’язок: стриманість, напругу, уважність. Він не втручався. Не жартував. Просто був поруч. І дивно, але це допомагало.

Бабуся нарешті торкнулася руни. Срібне світло розійшлося по дверях.

— Перший замок Порога розташований під маєтком Вейр із часів Серафіни. Наш клан мав охороняти його, не дозволяючи нікому наблизитися.

— А демони? — спитав Каель.

Бабуся повільно подивилася на нього.

— Дім Арден охороняє другий замок.

Тиша впала так різко, що я почула, як крапля води впала десь у глибині коридору.

Каель завмер.

— Що?

Селена зробила крок уперед.

— У палаці?

— Так, — сказала бабуся. — Під тронною залою Арден.

Я подивилася на Каеля.

Уперше за весь час його обличчя справді змінилося. Нахабство зникло. Усмішка теж. Лишилася холодна, небезпечна тиша.

— Мій батько знає, — сказав він.

Не питання. Бабуся не заперечила. Селена тихо вилаялася. Даріан перестав усміхатися.

— Якщо король Арден знає про другий замок, чому він не сказав тобі? — спитала Міра.

Каель не відповів одразу. Його погляд став темним.

— Бо трон Арден не ділиться таємницями. Навіть зі спадкоємцем.

У його голосі не було болю. Саме тому я його відчула. Глибоко, через зв’язок.

Наче темна тріщина всередині нього, яку він навчився прикривати гордістю.

Я дуже добре знала цей метод. Бабуся натиснула на руну. Двері відчинилися.

За ними не було звичайної кімнати. За ними був зал, який не міг поміститися під маєтком.

Величезний. Круглий. Зі стелею, що губилася в темряві. Стіни були з чорного каменю, але по них текли срібні лінії, як застиглі ріки місячного світла. У центрі залу стояв кам’яний обеліск, обвитий сімома кільцями рун.

А під ним — двері. Не справжні. Не дерев’яні й не металеві. Вони були намальовані в повітрі темрявою.

Вертикальна тріщина, з якої било холодом.

Стук. Стук. Стук.

Я відчула цей звук у кістках.

— Це він? — прошепотіла я.

Бабуся кивнула.

— Перший замок.

Каель став поруч зі мною.

— Якщо це лише замок, то що за ним?

Бабуся відповіла не одразу.

— Поріг.

— А за Порогом? — спитала Селена.

Срібні лінії на стінах здригнулися. Наче сама кімната не хотіла чути відповідь.