Розділ 5: Клятва тріщить

Еліана

Ми бігли через Межовий ліс, а він не хотів нас відпускати.

Гілки чіплялися за плащі, коріння виповзало з-під землі просто перед ногами, туман густішав із кожним кроком. Дерева шепотіли навколо, але вже не словами. Тепер це було схоже на сотні голосів, які говорили одночасно, попереджали, благали, проклинали.

Попереду, над верхівками дерев, небо над маєтком Вейр палало червоним.

Сигнал нападу. Мій дім горів тривогою. Мій клан був у небезпеці.

А я бігла поруч із демонським принцом, тримаючись достатньо близько, щоб магічний зв’язок не роздирав зап’ястя болем.

Життя, здається, вирішило остаточно з мене познущатися.

— Швидше! — крикнув Ровен попереду.

Він рухався першим, меч у руці, плечі напружені. Ровен знав цей ліс краще за всіх нас, але навіть він раз у раз зупинявся на мить, ніби стежка під ногами змінювалася просто під час бігу.

Селена трималася поруч із ним. Не позаду. Не під захистом. Поруч.

Її кинджали були в руках, очі світилися золотом. Темний плащ майорів за її спиною, і в цьому лісі вона виглядала не чужою. Ніби сама ніч вирішила стати дівчиною з гострим язиком і небезпечним поглядом.

— Ліворуч! — різко сказала вона.

Ровен уже повертав праворуч, але зупинився.

— Стежка до брами там.

— Була там.

— Ти впевнена?

Селена глянула на нього.

— Ні. Але ліс бреше праворуч.

— А ліворуч?

— Ліворуч він мовчить.

Ровен стиснув щелепи.

— Чудова логіка.

— Краща, ніж бігти туди, де нас хочуть з’їсти.

— Тебе постійно так приємно слухати?

— Лише тим, хто вміє цінувати розум.

— Тоді дивно, що я досі слухаю.

Селена усміхнулася.

— Отже, в тобі є надія.

Навіть у цій ситуації я ледь не видихнула сміхом.

— Вони знову почали? — пробурмотіла Міра позаду.

Даріан біг поруч із нею, меч у руці.

— Це їхній спосіб флірту.

Ровен і Селена одночасно обернулися.

— Ні, — сказали вони разом.

Даріан широко усміхнувся.

— Саме так і починається.

Міра, задихаючись, кинула на нього погляд.

— Ви можете не провокувати людей із гострою зброєю?

— Це мій талант.

— У вас дуже поганий набір талантів.

— Зате я гарно б’юся.

— Це ще треба перевірити.

Даріан глянув на неї з таким задоволенням, ніби вона щойно сказала йому комплімент.

— Ви хочете побачити мене в бою?

Міра почервоніла навіть у темряві.

— Я хочу, щоб ми вижили.

— Значить, побачите.

Я закотила очі.

— У нас напад на маєток, а ви встигаєте загравати?

— Ми не заграємо! — сказала Міра.

Даріан одночасно відповів:

— Трохи.

Міра мало не спіткнулася.

— Що?

— Я сказав “трохи” з мого боку. З вашого — поки що приховано, але я терплячий.

— Я зараз попрошу Еліану проклясти вас.

— Якщо вона прокляне мене, ти ж мене вилікуєш?

Міра відкрила рот, але не знайшла відповіді.

Каель поруч зі мною тихо сказав:

— Твоя подруга програє.

— Міра ніде не програє. Вона просто добра.

— А Даріан безсоромний.

— Це я помітила.

Каель глянув на мене.

— Ти ревнуєш?

Я мало не зупинилася.

— Що?

— Просто питаю.

— До Міри?

— До того, що вони вже краще справляються зі зв’язком без жодного магічного прокляття.

— У нас немає “зв’язку”. У нас катастрофа.

Він ледь усміхнувся.

— Катастрофа теж зв’язує людей.

— Ти зараз намагаєшся звучати мудро?

— Виходить?

— Ні.

— Брехня.

Я хотіла відповісти, але саме тоді ліс перед нами розірвався.

Не буквально.

Повітря попереду скривилося, наче невидима тканина, яку хтось потягнув у різні боки. Стежка зникла. Замість неї відкрився схил, унизу якого виднілася північна брама маєтку Вейр.

І те, що було перед нею.

Порожні. Десятки.

Вони лізли з тіней, із землі, з тріщин у повітрі. Чорні безликі фігури тягнулися до захисного купола. Руни на ньому били їх срібними спалахами, але кожен удар лише ненадовго відкидав істот назад.

Вони поверталися. Знову і знову. Голодні. Невтомні. А біля брами стояли відьми Вейр.

Мій клан.

Бабуся Аделіна тримала посох, навколо неї оберталися три великі руни захисту. Мати накладала бар’єр на поранених. Батько бився поруч з охоронцями. Тітка Оріана кричала накази так голосно, що, певно, навіть Порожні шкодували, що прийшли.

І серед цього всього я побачила Ліама. Він мав бути в укритті. Звісно, мав. І, звісно, не був.

Він стояв біля сходів до головної зали й допомагав двом молодшим відьмам закрити двері захисними рунами.

У мене похололо всередині.

— Я його вб’ю, — прошепотіла я.

Каель кинув погляд у той бік.

— Якщо виживе?

— Він виживе.

Я сказала це так, ніби могла наказати світу. Можливо, я й могла. Принаймні дуже хотіла.

Ровен уже кинувся вниз.

— До брами!

Селена побігла за ним. Даріан розвернув меч у руці.

— Ну що, грізна відьмо, тримайтеся ближче.

Міра стиснула сумку з травами.

— Я не ховатимусь за вами.

— Я й не пропонував ховатися. Я пропонував бути поруч.

Вона на мить подивилася на нього. Потім кивнула.

— Добре. Але якщо ви впадете, я вас не нестиму.

— Я постараюся впасти красиво.

— Це не допоможе.

— Мені допоможе морально.

Ми побігли вниз.

Я відчула, як магія піднімається в мені. Не слухняна. Не акуратна. Дика. Моя.

Каель біг поруч, і його чорне полум’я вже танцювало на пальцях. Я відчувала його силу через зв’язок — гарячу, темну, гостру. Вона не тиснула. Не намагалася мене поглинути.

Вона чекала. Наче питала, чи будемо ми знову діяти разом.

Я ненавиділа, що відповідь була очевидна.