Розділ 4: Архів Межі

Архів Межі пахнув пилом, каменем і забутою магією.

Не старими книгами, як я очікувала. Не воском, не чорнилом, не травами, не звичайною бібліотекою, де хочеться торкатися корінців і вдихати запах сторінок.

Ні.

Тут пахло так, ніби місце дуже довго чекало, поки хтось насмілиться його відчинити. І було незадоволене, що ми прийшли. Ми стояли біля входу, а чорні двері за нашими спинами повільно зачинилися самі. Глухо. Остаточно. Міра здригнулася.

— Скажіть мені, що вони відкриються назад.

Даріан підняв руку.

— Я можу сказати.

— Це буде правда?

— Ні, але прозвучить упевнено.

Міра подивилася на нього так, ніби всерйоз обирала між двома прокляттями.

— Ви неймовірно не допомагаєте.

— Зате стабільний.

Я не втрималася й тихо хмикнула.

Ровен одразу кинув на мене погляд.

— Тобі смішно?

— Ні. Просто якщо я зараз не посміюся, то, можливо, почну кричати.

Каель стояв поруч. Занадто близько, але вже звично настільки, що це починало дратувати ще більше. Зв’язок на зап’ясті пульсував спокійніше, коли він був біля мене.

Моє тіло приймало його близькість як полегшення. Моя голова вважала це зрадою.

— Не кричи, — сказав Каель. — Архів може образитися.

Я повільно повернула до нього голову.

— Ти щойно пожартував про стародавню магічну вежу, яка, можливо, хоче нас убити?

— Я ввічливо попередив.

— Ти нестерпний.

— Я починаю думати, що це твоє улюблене слово.

— Ти починаєш думати. Прогрес.

Даріан тихо сказав:

— Вони фліртують чи погрожують одне одному?

Міра відповіла так само тихо:

— Боюся, і те, і інше.

Я різко озирнулася.

— Ми не фліртуємо.

Каель у той самий момент сказав:

— Вона погрожує.

Ми подивилися одне на одного.

Даріан усміхнувся.

— Ясно. Фліртують.

— Ще слово, — сказала я, — і я справді перевірю на тобі сімейне прокляття від надмірної балакучості.

Даріан оживився.

— Є таке?

— Зараз вигадаю.

Селена, яка досі мовчки розглядала залу, нарешті сказала:

— Припиніть. Тут щось не так.

І сміх одразу зник.

Ми стояли у величезній круглій залі. Стіни були настільки високими, що губилися в темряві. Уздовж них тягнулися полиці — не дерев’яні, а кам’яні, вирізані просто в стінах. На них лежали книги, сувої, кристали пам’яті, скриньки, запечатані рунами, і чорні дзеркала, закриті тканиною.

У центрі зали стояв круглий стіл. Не звичайний. Кам’яний. На ньому були вирізані два символи.

Місяць Вейр. І тіньове полум’я Арден. Між ними — третій знак. Я його не знала. Він був схожий на двері, обвиті корінням.

— Що це? — спитала я.

Селена підійшла ближче.

— У записах діда цей знак називався Порогом.

— Поріг? — перепитала Міра.

— Межа між тим, що існує, і тим, що не повинно існувати, — сказала Селена.

Даріан скривився.

— Мені вже не подобається.

— Тобі щось колись не подобалося довше десяти секунд? — спитала Міра.

— Так. Податки. Палацові етикети. І один суп, який Каель наказав мені їсти після поранення.

Каель навіть не обернувся.

— Ти був майже непритомний.

— Саме тому це було жорстоко.

Міра, попри страх, ледь усміхнулася. Я помітила. Даріан теж. І, здається, дуже собою пишався.

— Сюди, — сказав Ровен.

Він стояв біля однієї з полиць, де сріблом світився старий напис. Я підійшла ближче.

Руни були давні. Не ті, які ми вчили зараз. Старіші. Жорсткіші. У них було менше краси й більше сили.

Я провела пальцями над написом, не торкаючись.

— Це мова перших кланів.

Ровен кивнув.

— Можеш прочитати?

Я вдивилася. Літери ніби ворушилися, підлаштовуючись під мій погляд.

— “Тим, хто прийшов за правдою, не брехати власній крові”.

— Звучить неприємно, — сказав Даріан.

— Усе тут звучить неприємно, — відповіла я.

Каель став поруч. Його плече майже торкалося мого. Майже. Але не торкалося.

І це “майже” чомусь відчувалося сильніше, ніж справжній дотик.

— Там є ще щось, — сказав він.

Я подивилася нижче. Слова проявлялися повільно. Червоним. Як наша нитка.

Я прочитала вголос:

— “Архів відкриється лише тим, у кому знову зустрілися кров Вейр і кров Арден”.

Тиша. Мені не сподобалося, як усі подивилися на нас.

— Ні, — сказала я одразу.

Каель підняв брову.

— Ти ще не знаєш, що треба зробити.

— Саме тому ні.

— Зазвичай ти спершу сперечаєшся, а потім робиш.

— Я розвиваюся.

Селена підійшла до столу.

— Думаю, Архів не відкриє головні записи без вас обох.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Моя улюблена частина — коли стародавні споруди вирішують за мене.

Ровен напружився.

— А якщо це пастка?

Селена глянула на нього.

— Це точно пастка.

— Тоді навіщо ти пропонуєш у неї заходити?

— Бо іноді пастка — це єдиний шлях дізнатися, хто її поставив.

Ровен звузив очі.

— Дуже демонська логіка.

— Дуже дієва логіка.

— Дуже небезпечна.

— Ти все ще тут.

— Бо Еліана тут.

Слова повисли в повітрі. Вони були прості. Занадто прості. Але я відчула, як Каель поруч ледь напружився. І як Ровен усвідомив, що сказав це голосніше, ніж хотів. Міра опустила очі.

Селена дивилася на Ровена уважно. Не насмішкувато. Не гостро. Ніби на мить побачила в ньому щось справжнє.

— Вірність, — сказала вона тихо. — Рідкісна річ.

Ровен відповів не одразу.

— У вашому дворі?

— У будь-якому.

Вони дивилися одне на одного надто довго. Я б здивувалася, якби не була зайнята власною катастрофою у вигляді демонського принца поруч. Каель нахилився ближче.

— Ревнуєш?

Я різко повернулася.