Розділ 3: Еліана. Межовий ліс

Еліана

Межовий ліс не любив гостей.

Я зрозуміла це ще в дитинстві, коли вперше підійшла надто близько до північної брами й почула, як дерева шепочуть моє ім’я. Тоді мені було дев’ять. Я вирішила, що це дуже цікаво, і зробила ще три кроки.

Після цього мене дві години шукали охоронці, бабуся особисто читала мені лекцію про небезпеку, а Ровен, якому тоді було одинадцять, мовчки приніс мені ковдру й чашку гарячого чаю.

Він уже тоді знав: сварити мене марно.

Ліс стояв перед нами темною стіною. Дерева росли так близько одне до одного, що їхні гілки перепліталися вгорі, закриваючи небо. Місячне світло пробивалося крізь них тонкими срібними уламками. Під ногами лежало мокре листя, пахло землею, мохом, холодом і чимось старим.

Дуже старим.

Наче тут ховали не тіла, а правду.

Я йшла першою.

Точніше, намагалася йти першою.

Ровен постійно випереджав мене на пів кроку, Каель тримався поруч із протилежного боку, Міра йшла за мною, Даріан поруч із нею, а Селена — трохи позаду, так спокійно, ніби ми не порушували наказ голови клану, не йшли в заборонений архів і не тягли за собою демонів у ліс, який міг проковтнути нас усіх.

Звичайна ніч.

Майже.

— Ти завжди так швидко ходиш? — спитав Каель.

Я не дивилася на нього.

— Тільки коли хочу швидше позбутися неприємної компанії.

— Тоді ти йдеш у неправильному напрямку. Я поруч.

— На жаль, знаю.

Зв’язок на зап’ясті пульсував тихим теплом. Не болів, якщо Каель був достатньо близько. Але варто було комусь із нас віддалитися більше ніж на кілька кроків, червона нитка під шкірою натягувалася й нагадувала, що моє життя тепер має дуже погане почуття гумору.

Магічно зв’язати мене з демонським принцом.

Серйозно?

З усіх демонів світу — саме з цим.

— Ти знову думаєш щось образливе, — сказав Каель.

Я різко повернула голову.

— Не лізь у мої думки.

— Я не лізу. Вони самі голосні.

— Мої думки не голосні.

— Вони погрожують.

— Отже, поводься краще.

Даріан позаду тихо засміявся.

— Я починаю розуміти, чому зв’язок обрав саме вас двох. У вас обох талант перетворювати небезпеку на сварку.

— Це не талант, — сказала Міра. — Це спосіб виживання.

Я озирнулася на неї.

— Ти на чиєму боці?

— На боці тих, хто хоче дійти до архіву живими.

— Нудний бік, — пробурмотів Даріан.

Міра глянула на нього.

— А ви, мабуть, на боці тих, хто хоче померти з красивою посмішкою?

Даріан приклав руку до серця.

— Я знав, що ви помітили мою посмішку.

Міра збилася з кроку.

— Я не це мала на увазі.

— Але сказала саме це.

— Я сказала “красивою” просто як… опис.

— Дуже точний опис.

— Ви нестерпний.

— У вашому голосі це звучить майже ніжно.

Міра відкрила рот, закрила, потім подивилася на мене так, ніби це я була винна в існуванні Даріана.

Я підняла руки.

— Не дивись на мене. Я його не приводила.

Каель сухо сказав:

— Формально привела.

— Я привела тебе. Його привела твоя погана дружба.

Даріан кивнув.

— Це правда. Я сам себе давно засуджую за цей вибір.

Селена, яка досі мовчала, раптом сказала:

— Досить шуміти.

Її голос був тихий, але всі замовкли.

Навіть Даріан.

Я озирнулася.

Селена стояла посеред стежки, трохи нахиливши голову. Місячне світло торкалося її темного волосся, очі світилися золотими іскрами. Вона не виглядала наляканою. Вона виглядала уважною.

Небезпечно уважною.

Ровен одразу підняв меч.

— Що?

— Ліс змінив стежку.

Я подивилася вперед.

Стежка, якою ми йшли, ще хвилину тому була вузькою, але прямою. Тепер вона розділялася на три частини.

Ліворуч — дерева стояли чорні й сухі.

Праворуч — між стовбурами клубочився білий туман.

Посередині — дорога була вкрита срібним листям, якого я ніколи раніше тут не бачила.

Ровен стиснув щелепи.

— Цього повороту тут не було.

— Я сказала, — холодно відповіла Селена, — ліс змінив стежку.

Він кинув на неї погляд.

— І ти знаєш, куди йти?

— Можливо.

— Можливо?

— Ти хотів упевненої відповіді від зачарованого лісу?

— Я хотів, щоб ти не говорила загадками.

Селена повільно усміхнулася.

— А я хотіла, щоб мій брат не тягнув мене в нічний похід із відьмами. Ми всі сьогодні розчаровані.

Ровен зробив крок до неї.

Я вже бачила цей його вираз.

Спокій перед бурею.

— Послухай, принцесо…

— О, нарешті титул. Продовжуй.

— Ще одна така фраза, і я…

— Що? Знову станеш неввічливим?

Їхні погляди зіткнулися, як два клинки.

Міра нахилилася до мене.

— Вони завжди так?

— Вони знайомі менше години.

— Тоді це поганий знак.

Даріан тихо сказав:

— Або дуже хороший.

Міра знову штовхнула його ліктем.

— Припиніть.

— Ви знову мене торкнулися.

— Випадково.

— Другий раз за вечір. Доля?

— Ні. Моє роздратування.

Каель нахилився ближче до мене.

— У твоєї подруги характер гостріший, ніж здається.

— У всіх моїх друзів є зуби.

— Помітив.

— Тому не підходь надто близько.

Він глянув на червону нитку на моєму зап’ясті.

— Не я встановлюю правила відстані.

Я хотіла відповісти, але в цю мить ліс прошепотів.

Не як раніше.

Не голосом тієї істоти.

Це був інший шепіт. Багато голосів одразу. Старі, молоді, жіночі, чоловічі. Вони рухалися між деревами, ковзали по корі, ховалися в тумані.

Кров і тінь.
Місяць і полум’я.
Ті, кого розділили.
Ті, хто відчинить.

Міра зблідла.

— Я чую це.