Розділ 2: Еліана

Еліана

Захисні дзвони маєтку Вейр не звучали красиво.

Вони не були схожі на церковний передзвін чи святкову музику, від якої люди посміхаються і піднімають голови до неба.

Ні.

Наші дзвони вили.

Глухо. Хрипко. Різко.

Так, ніби сам маєток прокинувся від кошмару й тепер попереджав усіх: небезпека вже всередині.

Я стояла біля входу до саду й дивилася на чорний слід на захисному куполі.

Він тягнувся по невидимій стіні, як тріщина на склі. Тільки це було не скло. Це була магія мого клану. Давня, сильна, кровна. Захист, який витримував атаки демонів, прокляття, тіньових звірів і навіть один невдалий експеримент мого двоюрідного брата з викликом дощових духів.

А зараз на ньому була рана.

І ця рана була зсередини.

— Еліано, відійди, — сказав Ровен.

Його голос був спокійним.

Занадто спокійним.

Таким голосом він зазвичай говорив, коли вже подумки обирав, кого першим вдарити, а кого залишити на потім.

— Я не настільки дурна, щоб торкатися цього, — сказала я.

Міра, яка стояла трохи позаду, нервово видихнула.

— Пробач, але після слів “я не настільки дурна” ти зазвичай робиш щось дуже дурне.

Я повернула до неї голову.

— Ти могла б зараз підтримати мене.

— Я підтримую правду.

— Зрадниця.

— Жива зрадниця, між іншим.

Попри страх, я ледь не посміхнулася.

Міра завжди вміла втримати мене на землі, навіть коли земля під ногами починала підозріло рухатися.

А вона рухалася.

Не буквально.

Але я відчувала, як магія під маєтком здригається, наче старий звір, якого розбудили після довгого сну. Руни на стінах спалахували й гасли. Чорні троянди в саду розкривали пелюстки, хоча вночі вони мали бути закритими. Кам’яні ворони на арках повернули голови до північної брами.

Я завмерла.

— Ви це бачили?

Міра повільно підняла очі.

— Ворони?

— Вони рухалися.

— Скажи мені, що це просто частина захисту маєтку.

— Це просто частина захисту маєтку.

— Ти брешеш?

— Жахливо.

Ровен міцніше стиснув меч.

— Обидві назад.

— Ровене…

— Еліано, не сперечайся.

Я хотіла сказати, що ненавиджу, коли мені наказують.

Хотіла додати щось гостре, щоб він зітхнув, Міра закотила очі, а світ хоча б на мить знову став нормальним.

Але не встигла.

Бо чорний слід на куполі заворушився.

Він не просто розрісся.

Він потік.

Темрява стікала вниз тонкими смугами, наче хтось розлив чорнило по невидимій стіні. Вона торкнулася землі — і трава під нею зів’яла, скрутилася, стала сірою.

У мене по спині пройшов холод.

— Це не демонська магія, — прошепотіла я.

Ровен кинув на мене швидкий погляд.

— Чому ти так думаєш?

Я не знала, як пояснити.

Я ніколи не бачила справжньої демонської магії зблизька. Тільки в книгах, на старих ілюстраціях, у спогадах старійшин, які завжди пахли ненавистю й димом.

Але це…

Це було інше.

Демонська магія, за описами, була гарячою. Темною, небезпечною, живою. У ній мав бути вогонь.

А тут була порожнеча.

Наче хтось узяв темряву, вийняв із неї серце й залишив тільки голод.

— Вона мертва, — сказала я.

Міра зблідла.

— Магія не буває мертвою.

— Ця буває.

Темрява на землі здригнулася.

А потім з неї піднялася рука.

Довга. Чорна. З пальцями, схожими на гілки.

Міра різко схопила мене за зап’ястя.

— Еліано!

Із темряви почало витягуватися тіло.

Не людина.

Не звір.

Не демон.

Щось між усім одразу й нічим конкретним. У нього не було обличчя, лише провал там, де мали бути очі. І все одно я відчувала, що воно дивиться просто на мене.

— Назад! — крикнув Ровен.

Він кинувся першим.

Його меч спалахнув синіми рунами й ударив по істоті. Лезо пройшло крізь чорну плоть, наче крізь густий дим.

Істота навіть не здригнулася.

Ровен відскочив, але надто пізно.

Тіньова рука вдарила його в груди.

Його відкинуло на кам’яну доріжку.

— Ровене! — закричала Міра.

Я відчула, як у мені спалахнула магія.

Гаряча.

Срібна.

Моя.

Я підняла руку, і руна на долоні розгорілася так яскраво, що сад на мить став білим.

— Силою крові роду Вейр, — вимовила я, і голос мій прозвучав нижче, ніж зазвичай, — я наказую тобі зникнути.

Руна злетіла з моєї долоні й ударила в істоту.

Світло розірвало темряву.

На мить мені здалося, що спрацювало.

Істота відступила.

Її тіло затремтіло, розпалося на чорні клапті.

Я видихнула.

А потім вона засміялася.

Цей сміх був не гучним.

Він був тихим.

Саме тому став ще страшнішим.

Він заліз під шкіру, пройшов по кістках і торкнувся того місця всередині мене, де жила моя магія.

Руна на моїй долоні згасла.

Я похитнулася.

Міра підхопила мене за лікоть.

— Що сталося?

— Воно… з’їло закляття.

Ровен піднявся, тримаючись за груди.

— До маєтку. Обидві. Негайно.

Істота нахилила голову.

Потім її провал замість обличчя розкрився ширше.

— Кров Вейр…

Голос був той самий.

Той, що шепотів у мені.

Тепер він звучав назовні.

Міра здригнулася.

— Тепер я теж почула.

— Бачиш? — сказала я, хоча голос у мене тремтів. — Я не вигадувала.

— Я була б щасливіша, якби вигадувала.

Істота зробила крок до мене.

Ровен став між нами.

— Не підходь до неї.

Темрява знову засміялася.

— Охоронець. Вірний. Сліпий.

Ровен стиснув щелепи.

— Ще слово — і я знайду спосіб тебе вбити.

— Не знайдеш.

Я ковтнула повітря.