Розділ 1: Еліана

Еліана

Маєток Вейр стояв на пагорбі серед старого лісу, наче чорна корона, забута на землі.

Удень його високі вежі здавалися величними, майже казковими. Вузькі вікна ловили сонце, кам’яні стіни блищали після дощу, а срібні руни на воротах виглядали красивим старовинним візерунком.

Уночі все було інакше.

Уночі маєток ставав фортецею.

Холодною. Суворою. Живою.

Руни на стінах світилися блідим сріблом, чорні троянди в саду закривали пелюстки, статуї воронів уздовж доріжок ніби стежили за кожним рухом, а захисний купол над територією мерехтів так тонко, що його можна було прийняти за місячне сяйво.

Це був мій дім.

Іноді — фортеця.

Іноді — клітка.

Особливо під час родинних вечерь.

Я ненавиділа родинні вечері.

І ні, справа була не в їжі. Їжа в маєтку Вейр завжди була ідеальною: м’ясо з травами, темний хліб, ягоди в меду, запечені яблука з корицею і вино, яке пахло вишнею та старими таємницями.

Проблема була не в їжі.

Проблема була в тому, що за нашим столом ніхто просто не вечеряв.

Тут оцінювали.

Мою поставу.
Мої відповіді.
Мою магію.
Мої погляди.
Навіть те, як я тримала виделку, могло стати доказом, що я “недостатньо готова бути спадкоємицею клану”.

Чудово, правда?

Сидиш, намагаєшся з’їсти шматок пирога, а на тебе дивляться так, ніби від того, як ти його пережуєш, залежить доля всього відьомського роду.

— Еліано, — голос бабусі Аделіни пролунав спокійно, але в залі одразу стало тихіше.

Я повільно підняла очі.

Ось і почалося.

Бабуся сиділа на чолі довгого столу. Срібне волосся зібране у високу зачіску, чорна сукня без жодної складки, пальці в старовинних перснях. Вона виглядала так, ніби могла одним поглядом змусити бурю вибачитися.

Іноді мені здавалося, що бурі справді вибачалися.

— Ти знову пропустила ранковий ритуал очищення, — сказала вона.

Я поклала виделку на тарілку.

— Не пропустила.

Тітка Оріана, яка сиділа праворуч від бабусі, скривила губи.

— Ти прийшла за три хвилини до завершення.

— Але ж прийшла, — відповіла я.

Мій молодший брат Ліам тихо пирснув у кулак.

Я навіть не глянула на нього, але знала: зараз він робить вигляд, що кашляє.

— Ліаме, — суворо сказала мама.

— Що? — невинно спитав він. — Я просто подавився повітрям.

Я опустила погляд, щоб приховати усмішку.

Ліам був єдиним у цій родині, хто міг сидіти між двома суворими відьмами, слухати розмову про давні прокляття і все одно поводитися так, ніби ми на звичайній вечері, а не на засіданні таємного суду.

— Спадкоємиця клану не має права запізнюватися на ритуали, — сказала Оріана.

Я повернулася до неї.

— А спадкоємиця клану має право спати після нічного патруля?

— Нічний патруль — твій обов’язок.

— Сон теж. Я пробувала жити без нього. Характер стає ще гіршим.

Ліам знову видав дивний звук.

Цього разу батько теж ледь усміхнувся.

Мама кинула на мене погляд, у якому було все: любов, втома і прохання не починати війну прямо за столом.

Я спробувала не починати.

Правда.

Я дуже старалася.

Але Оріана мала талант діставати з мене найгірше.

— Завтра повний місяць, — сказала бабуся.

І все.

Зала одразу змінилася.

Наче хтось загасив усі теплі звуки. Навіть вогонь у каміні затріщав тихіше.

Я відчула, як пальці самі стиснули край серветки.

Завтра.

Моє випробування.

Ритуал, після якого я вже не просто Еліана Вейр. Не просто дочка своїх батьків. Не просто старша сестра Ліама. Не просто подруга Міри й Ровена.

Після завтра я офіційно стану спадкоємицею клану.

Наступною головою Вейр.

Наступною жінкою, яка має берегти клятви, ненавидіти демонів і ніколи не ставити зайвих питань.

Проблема була в тому, що я якраз дуже любила зайві питання.

— Я знаю, — сказала я.

Мій голос прозвучав спокійно.

Майже.

Бабуся дивилася уважно.

— Ти готова?

Я могла сказати правду.

Що ні.

Що не знаю.

Що іноді мені здається, ніби моє життя вже давно розписали без мене, а мені просто залишили роль — ходити рівно, говорити впевнено, не боятися, не сумніватися, не ламатися.

Але за столом сидів весь клан.

І спадкоємиці Вейр не ламалися.

Принаймні не на людях.

— Готова, — відповіла я.

Бабуся не відвела погляду.

— Справді?

Я усміхнулася.

— Ви хочете, щоб я сказала “ні” перед усіма? Це було б трохи драматично навіть для нашої родини.

— Я хочу, щоб ти хоча б раз відповіла без жарту.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.

Я опустила очі.

Тому що жарти були моєю бронею.

Якщо смієшся — не так страшно.
Якщо відповідаєш зухвало — ніхто не бачить, як тремтять руки.
Якщо перша показуєш зуби — ніхто не помічає, що всередині тобі теж боляче.

— Я готова, — повторила я тихіше.

Цього разу без усмішки.

Бабуся кивнула.

— Добре. Бо після завтрашньої ночі дитинство закінчиться.

Я підняла на неї погляд.

— Воно закінчилося, коли мені в сім років дали кинджал і сказали, що демони не сплять.

— І правильно сказали, — холодно озвалася Оріана.

Ну звісно.

Куди ж без демонів.

У нашій родині демони були винні в усьому. У війні, у прокляттях, у темній магії, у зникненнях, у поганій погоді — я не здивувалася б, якби Оріана звинуватила демонів у тому, що її чай охолов.

— Демони — вороги нашого роду, — сказала вона.

— Я знаю.

— Тоді поводься так, ніби знаєш.

Я повільно повернула до неї голову.

— А як саме має поводитися людина, яка жодного разу не бачила демона зблизька, але вже зобов’язана ненавидіти його до кінця життя?