Пролог

Пролог

                                                     Клятва, написана кров’ю

Колись відьми й демони не були ворогами.

Колись вони стояли пліч-о-пліч на межі світів, там, де ніч була густішою за чорнило, а зорі здавалися уламками розбитого скла. Відьми плели захисні руни, демони тримали в руках тіньове полум’я, і разом вони не дозволяли темряві прорватися у світ живих.

Їх боялися.

Їх поважали.

Їх називали проклятими захисниками.

А потім усе змінилося.

У ніч кривавого місяця у святилищі Вейр пролунала зрада. Магія, яка мала захистити обидва роди, обернулася проти них. Відьма впала на кам’яну підлогу, демонський принц зник у полум’ї, а на стінах залишилися лише обпалені руни й кров.

Багато крові.

З того дня відьми прокляли демонів.

Демони присягнулися більше ніколи не довіряти відьмам.

А старійшини двох родів уклали клятву, яку не смів порушити ніхто:

Відьмам заборонено рятувати демонів.
Демонам заборонено торкатися відьом.

Ця клятва була не просто словами. Вона жила в крові. Передавалася з покоління в покоління. Вона карала тих, хто намагався забути давню ненависть.

І триста років ніхто не наважувався її порушити.

До цієї ночі.

Місяць знову став червоним.

У старому лісі, де дерева росли так близько одне до одного, ніби ховали чужі таємниці, бігла дівчина.

Її темне волосся розтріпалося по плечах, на щоках блищали краплі дощу, а на зап’ясті світилася розірвана руна захисту. Вона притискала долоню до боку, намагаючись зупинити біль, але магія всередині не слухалася.

Позаду щось дихало.

Не звір.

Не демон.

Не людина.

Щось давнє.

Щось, чого не мало існувати.

Дівчина спіткнулася об корінь і впала на мокру землю. Її пальці вчепилися в багнюку, але вона змусила себе піднятися.

— Ні, — прошепотіла вона. — Тільки не сьогодні.

Істота вийшла з тіні.

Вона не мала чіткого обличчя. Лише чорний силует, довгі пальці й очі, що світилися порожнечею. Повітря навколо неї стало крижаним. Навіть дощ ніби завмер.

Дівчина підняла руку.

— Силою крові роду Вейр, — її голос тремтів, але не ламався, — я наказую тобі зникнути.

На її долоні спалахнула срібна руна.

Істота засичала.

А потім засміялася.

Цей сміх не був людським. Він пробрався під шкіру, торкнувся кісток і змусив серце на мить забути, як битися.

Руна на долоні згасла.

Дівчина зблідла.

— Неможливо…

Істота кинулася вперед.

Вона не встигла закричати.

Тіньове полум’я розірвало ніч.

Чорний вогонь ударив між нею та істотою, змушуючи темряву відступити. Ліс здригнувся. Дощ зашипів, перетворюючись на пару. Повітря наповнилося запахом диму, грози й чогось небезпечно солодкого.

Дівчина повільно підняла голову.

Перед нею стояв хлопець.

Високий. Темноволосий. У чорному плащі, що майорів за його спиною, наче живі крила. На його пальцях танцювало тіньове полум’я, а в очах горіла темрява з золотими іскрами.

Він навіть не подивився на неї.

Увесь його погляд був прикутий до істоти.

— Відійди від неї, — сказав він тихо.

Істота завмерла.

Дівчина не могла поворухнутися.

Вона знала цей голос.

Не особисто. Ні.

Але про нього говорили в її клані. Його ім’я шепотіли з ненавистю, страхом і прокльонами.

Каель Арден.

Демонський принц.

Спадкоємець темного трону.

Ворог її роду.

Він повернув голову, і їхні погляди зустрілися.

На його губах з’явилася ледь помітна, нахабна усмішка.

— Ти, мабуть, Еліана Вейр.

Дівчина стиснула зуби, попри біль.

— А ти, мабуть, демон, якому не пояснили, що відьом краще не чіпати.

Його усмішка стала ширшою.

— Мені багато чого пояснювали. Я просто рідко слухаю.

— Помітно.

Істота знову засичала.

Каель підняв руку, і тіньове полум’я спалахнуло яскравіше.

— Поговоримо про твої манери пізніше, відьмо.

— Не називай мене відьмою таким тоном.

— А яким тоном тебе називати? Ніжним?

Еліана відкрила рот, щоб відповісти, але істота кинулася на них.

Каель різко розвернувся. Полум’я вибухнуло перед ним темною хвилею. Удар був таким сильним, що дерева навколо затріщали, а земля під ногами здригнулася.

Але істота не зникла.

Вона лише відступила.

Каель насупився.

— Оце вже цікаво.

— Цікаво? — Еліана піднялася на ноги, хитаючись. — Нас зараз уб’ють, а тобі цікаво?

— Я люблю незвичайні вечори.

— Ти ненормальний.

— Мені це часто кажуть.

Істота знову рушила вперед.

Еліана відчула, як холод торкається її грудей. Магія всередині неї сіпнулася, але була надто слабкою. Вона зробила крок назад і раптом втратила рівновагу.

Каель підхопив її за талію.

На мить світ завмер.

Його рука була гарячою навіть крізь тканину її сукні. Надто гарячою. Небезпечною. Забороненою.

Еліана застигла.

Каель теж.

Між ними спалахнула червона руна.

Спершу маленька, як іскра.

Потім вона розрослася, обвиваючи їхні зап’ястя тонкою ниткою світла.

Еліана різко вдихнула.

Каель опустив погляд на їхні руки.

— Це погано? — спитав він.

Вона повільно підняла на нього очі.

— Це дуже погано.

— Наскільки?

— Настільки, що мій клан захоче тебе вбити.

— Мене і так хочуть убити.

— Тепер сильніше.

Каель нахилився ближче. Його голос став нижчим:

— А ти?

Еліана відчула, як серце б’ється надто швидко.

— Що я?

— Ти теж хочеш мене вбити?

Вона мала сказати “так”.

Мала відштовхнути його.

Мала згадати всі уроки, всі застереження, всі історії про демонів, які знищували відьом.