Розділ 28. Таємниця під серцем

   Ранок у маєтку Олександра розпочався з тиші, яка здавалася важкою та липкою. Яна прокинулася пізно, відчуваючи, як сонячне світло, що пробивалося крізь щільні оксамитові штори, боляче ріже очі. Вона довго не наважувалася розплющити їх, намагаючись зачепитися за залишки сну, де не було ні депо, ні запаху пороху, ні холодного блиску сталі. Але реальність вривалася всередину з кожним вдихом.

   Вона відчувала дивну слабкість у всьому тілі. Це не було звичайне безсилля після стресу. Це було щось глибше, щось, що змушувало її організм працювати в іншому ритмі. Вона повільно піднялася на лікті, і кімната на мить хитнулася.

 - Ти прокинулася? - голос Олександра пролунав від дверей. Він уже був одягнений, але виглядав втомленим. Його очі, зазвичай гострі та проникливі, зараз були наповнені тривогою.

 - Мені вже краще, Олександре, - випередила вона його запитання, намагаючись надати голосу впевненості. - Справді. Вчора був просто занадто довгий день. Мені потрібно було просто відпочити, побути в тиші.

   Він підійшов до ліжка і присів поруч, обережно торкаючись її щоки кінчиками пальців.

 - Яна, ти була налякана. Те, що сталося в депо... я не мав дозволяти тобі цього робити. Я бачу, як ти блідніла щоразу, коли я намагався підійти. Якщо ти хочеш, ми скасуємо сьогоднішній вечір. Мороз зачекає. Весь світ зачекає, поки ти прийдеш до тями.

 - Ні, - вона перехопила його руку і міцно стиснула її. - Ми маємо йти. Статус Архонтів, це наша єдина гарантія, що Грач був останнім, хто наважився стати між нами. Якщо ми не з'явимося сьогодні, вони подумають, що вчорашня сцена була випадковістю, а не нашою волею. Я зберуся. Просто... дай мені трохи часу.

   Олександр довго дивився на неї, наче намагався розгледіти щось за її блідістю.

 - Я покличу лікаря, Яно. Про всяк випадок. Нехай він просто огляне тебе.

 - Не треба, - її голос пролунав різкіше, ніж вона планувала. - Я сама лікар, пам'ятаєш? Я знаю своє тіло. Це просто реакція на адреналін. Будь ласка, не тисни на мене.

   Він повільно кивнув, хоча тінь сумніву так і не зійшла з його обличчя. Протягом усього дня він заходив до неї кілька разів, приносив воду, чай, намагався завести розмову про дрібниці, але Яна відповідала коротко. Вона була занурена в себе, прислухаючись до дивних відчуттів, які вона поки що не наважувалася назвати своїм ім'ям.

   Коли прийшов час збиратися на прийом до Мороза, Яна підійшла до гардеробу. Вона довго дивилася на розкішні сукні, які Олександр купував для неї і кожна з них була витвором мистецтва, але зараз вони здавалися їй зашморгами. Вона обрала найпростішу сукню з м'якого, струменистого шовку темного, майже чорного синього кольору. Вона не мала корсету, не стискала талію і дозволяла дихати на повні груди.

   Олександр спостерігав за тим, як вона збирається, стоячи в дверях спальні.

 - Ти виглядаєш... інакше, - зауважив він, підходячи, щоб допомогти застебнути тонку золоту вервицю на її шиї. - Більш стримано. Але тобі личить цей спокій.

 - Я просто не хочу, щоб сукня нагадувала мені про те, де ми перебуваємо, - тихо відповіла вона, дивлячись на їхнє відображення в дзеркалі. - Я хочу почуватися собою, а не декорацією до твоєї влади.

 - Ти ніколи не була декорацією, - він розвернув її до себе, заглядаючи в очі. - Ти впевнена, що зможеш витримати цей вечір? Патріархи будуть придивлятися до кожного нашого жесту. Карім, Волков, Мороз... вони чекають на будь-яку тріщину в нашій броні.

 - Я витримаю, - пообіцяла вона, хоча всередині все стискалося від передчуття.

   Дорога до маєтку Мороза здавалася нескінченною. Місто за вікном миготіло вогнями, але Яна бачила лише власне відображення у склі. Олександр кілька разів перепитував, чи не потрібно зупинити машину, чи не крутиться голова, чи не занадто сильно працює кондиціонер.

 - Все добре, Олександре, - щоразу відповідала вона, намагаючись приховати роздратування, яке виникало від його надмірної опіки. - Перестань питати. Твоя тривога передається мені.

   Маєток Мороза зустрів їх важкою, гнітючою розкішшю. Високі стелі, золочена ліпнина, звуки класичного квартету, що грав десь у глибині залу, і густий запах дорогих сигар. Яна відчула, як цей запах миттєво вдарив їй у голову. Вона міцніше стиснула руку Олександра, намагаючись не похитнутися.

   Патріархи вже були там. Близько тридцяти чоловіків у дорогих костюмах, кожен з яких мав за плечима шлейф із крові та інтриг. Побачивши пару, вони на мить замовкли. Це була та сама тиша, яка панувала в депо після пострілу. Повага, змішана зі страхом.

   Вечір тягнувся неймовірно повільно. Мороз виголосив довгу, пафосну промову, оголошуючи їх Архонтами-Співправителями. Він говорив про новий порядок, про сталь, яка тепер керуватиме містом, про непорушність їхнього союзу. Яна стояла поруч з Олександром, відчуваючи, як її долоня стає вологою. Вона намагалася посміхатися, відповідати на привітання, але кожне слово давалося їй з болем.

   У якийсь момент до них підійшов Карім, один із найстаріших і найвпливовіших патріархів. У його руках був важкий кришталевий келих із вином кольору густої крові.

 - Наші нові Архонти! - пробасив він, і його голос перекрив музику. - Я хочу підняти цей келих за те, що ми нарешті побачили справжню силу. Олександре, ти знайшов собі гідну пару. За ваше майбутнє! За статус! До дна!

   Всі присутні підняли свої келихи. Олександр зробив ковток, не зводячи очей з Каріма. Яна теж підняла свій келих, але як тільки аромат алкоголю торкнувся її носа, шлунок здригнувся в небезпечному спазмі. Вона лише зробила вигляд, що п'є, і відставила келих на край столу.

   Карім, чиї очі вже блищали від випитого, помітив це. Його обличчя, порізане глибокими зморшками, перекосилося від невдоволення.

 - Що це таке, красуне? - він підійшов ближче, порушуючи її особистий простір. - Весь зал п'є за ваше здоров'я, а ти навіть не пригубила? Чи ти вважаєш, що наше вино недостойне губ Архонта?