Розділ 27. Право на вирок

   Старе залізничне депо на околиці міста зустріло їх запахом іржі, старого мазуту та вологого бетону, який роками вбирав у себе холод. Це місце здавалося цвинтарем забутих потягів, велетенських сталевих монстрів, що тепер доживали свій вік у напівтемряві. Яна сиділа в машині, дивлячись на похмурі стіни депо, і відчувала, як кожен нерв у її тілі натягується, наче струна.

   Олександр заглушив двигун. У салоні запала важка тиша, яку порушувало лише клацання металу, що остигав. Він не поспішав виходити. Його рука лежала на кермі, і Яна бачила, як сильно він стискає шкіряну оббивку.

 - Ти не повинна цього бачити, - тихо сказав він, не повертаючи голови. – Грач, це щур. Він загнаний у кут, а тому небезпечний подвійно. Патріархи прийшли сюди не заради справедливості, а заради видовища. Вони хочуть побачити, чи гідний я спадщини Віктора.

   Яна поклала свою руку на його. Її пальці були крижаними, але голос звучав дивно спокійно.

 - Олександре, ми вже пройшли точку повернення. Ти сказав, що я твоя дружина. А дружина не чекає в машині, поки її чоловік б’ється з тінями. Якщо ми хочемо те життя на озері, ми маємо випалити це гниття тут і зараз. Разом.

   Олександр повернувся до неї. В його очах була така суміш болю та захоплення, що в Яни на мить перехопило подих. Він дістав із внутрішньої кишені пістолет, перевірив запобіжник і простягнув їй.

 - Тримай. Просто тримай у сукні. Я сподіваюся, тобі не доведеться ним скористатися, але... цей світ не прощає беззбройних.

   Вони вийшли з машини. Повітря було пронизливо холодним. Біля входу в депо вже стояли знайомі чорні позашляховики. Охорона Патріархів розступилася, пропускаючи їх, але Яна відчувала на собі їхні оцінюючі погляди. Кожен крок по розбитому склу відлунював під високим склепінням будівлі.

   У центрі депо, під єдиною лампою, що гойдалася на довгому дроті, стояли патріархи. Мороз у своєму незмінному пальті виглядав як давнє божество смерті. Волков палив сигарету, випускаючи дим у вогке повітря. А навпроти них, на залишках старого перону, стояв Грач.

 - Нарешті! - вигукнув Грач, і його голос, високий та істеричний, вдарив по вухах. - Я вже почав думати, що наш новий Патріарх занадто зайнятий іграми у сім'ю, щоб прийти на власну страту!

   Олександр зупинився за кілька метрів від кола світла, затуляючи Яну собою. Його постать здавалася вилитою зі сталі.

 - Ти зібрав Раду, Грачу. Це серйозний крок. Сподіваюся, у тебе є щось вагоміше за твій звичайний сморід, інакше ти не вийдеш звідси живим.

 - О, у мене є дещо краще! - Грач засміявся, і цей сміх перейшов у кашель. - Патріархи, подивіться на нього! Він обіцяє вам стабільність, а сам готує документи на втечу. Він хоче забрати гроші Віктора і зникнути в Європі з цією... цією лікаркою! Яна, мила, ти хоч розумієш, що ти для нього просто зручна легенда? Він прикривається тобою, як щитом, щоб вивести капітал.

   Яна відчула, як пальці Олександра стиснулися в кулаки. Вона зробила крок вперед, виходячи з-за його спини.

 - Моє ім’я не повинно звучати з твого рота, - холодно сказала вона. - Ти говориш про втечу, бо сам ніколи не мав того, заради чого варто залишатися.

   Грач витріщився на неї, його очі налилися кров’ю.

 - Дивіться, вона заговорила! Вчора на Раді ти була тінню, яка злякалася крові. Ти дала тому хлопцю шанс, бо ти слабка! Ти нікчема, Яно! Ти просто звичайна дівчинка, яка випадково потрапила в ліжко до вовка. Ти не здатна вбити, не здатна захистити. Ти баласт, який Олександр скине, як тільки ви перетнете кордон.

 - Досить, - Олександр підняв пістолет, але Грач не зупинявся. Він бачив, що Патріархи спостерігають, і це додавало йому божевільної сміливості.

 - Чому досить? Нехай вона послухає! Яна, ти ж дала мені закінчити почате, так? Ти вірила в милосердя? Подивися на своїх гостей. Вони сміються з тебе! Ти дозволила мені зібрати їх тут, ти дозволила мені підготувати цей виступ. Ти слабке місце цього клану. Через твою доброту сьогодні проллється кров, якої можна було уникнути!

   Яна слухала його, і кожне слово Грача падало в її душу, як розпечений свинець. Вона згадала ранок на озері. Тихий шум води. Сміх Олександра, коли він ледь не впустив пательню. Його плани про виноградник. Його мрію про дітей, які ніколи не дізнаються про бруд цього міста.

І цей чоловік... цей щур зараз намагався розтоптати все це. Він хотів перетворити їхнє майбутнє на попіл просто тому, що сам був порожнечею. Яна відчула дивний спокій. Світ навколо перестав бути хаотичним. Вона більше не боялася іржі та темряви. Вона повільно опустила руку в глибоку кишеню своєї сукні, намацуючи холодну рукоятку пістолета.

 - Ти правий у чомусь одному, Грачу, - сказала вона, роблячи крок вперед. Тепер вона стояла в самому центрі світла, прямо навпроти нього. - Я справді вірила, що кожному можна дати шанс. Я хотіла вірити, що ми зможемо піти, не стаючи такими, як ви.

 - І що тепер? Розплачешся? - пирхнув Грач, дивлячись на Патріархів.

   Яна витягла пістолет. Вона зробила це так швидко і плавно, що навіть Олександр не встиг зреагувати. Дуло дивилося прямо в обличчя Грачу. Його очі розширилися, він намагався щось сказати, але язик наче приріс до піднебіння.

 - Тепер я зрозуміла, що такі, як ти, не розуміють мови милосердя, - голос Яни був крижаним, позбавленим будь-яких емоцій. - Ви паразити. Ви живитесь нашими мріями, нашою надією на спокій. Ти кажеш, що я слабка? Ні. Я просто занадто сильно люблю свій спокій. І я не дозволю тобі забрати у нас жодної хвилини того життя, яке ми планували сьогодні вранці.

 - Яно, не треба... - почав було Олександр, але вона навіть не здригнулася.

 - Таким покидькам, як ти, справді краще не давати другого шансу, - прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в зіниці. - Бо ви забираєте ті прекрасні моменти, які я могла б провести з моїм чоловіком. Ти зайвий звук у нашій тиші.

   Хлоп.

   Постріл здався негучним у величезному депо, але його відлуння котилося металевими стінами ще дуже довго. Куля влучила точно в центр лоба. Грач не встиг навіть закричати. Його тіло сіпнулося, наче від електричного розряду, і він повалився назад, на іржаві рейки.