Розділ 26. Передчуття шторму

   Ранок в горах не прийшов, він повільно просочився крізь щілини дерев’яних віконниць м’яким молочним туманом. Яна прокинулася від тиші, яка здавалася майже фізичною. Не було гуркоту міста, не було звуку кроків охорони в коридорі. Було лише розмірене, глибоке дихання Олександра поруч та ледь чутне потріскування вугілля, що дотлівало в каміні.

   Вона боялася поворухнутися, щоб не зруйнувати цей момент крихкої досконалості. Олександр спав на спині, його обличчя в ранкових сутінках здавалося зовсім молодим і позбавленим тієї суворості, яка стала його постійною супутницею. Яна підперла голову рукою і почала розглядати його, як вперше. Шрам на плечі, лінія щелепи, густі вії і кожна деталь тепер належала їй, як і сапфір на її пальці, що тьмяно виблискував у напівтемряві.

   Він розплющив очі раптово, наче відчув її погляд. Секунду його зіниці були гострими, готовими до нападу, але як тільки він побачив Яну, вони пом’якшилися.

 - Ти давно не спиш? - прошепотів він, притягуючи її до себе. Його голос був хриплим від сну.

 - Не знаю. Тут час тече інакше. Мені здається, що ми тут уже вічність, - Яна втиснулася обличчям у його шию, вдихаючи запах його шкіри, суміш лісу та тепла.

 - Хотів би я, щоб так і було, - він поцілував її. - Але моє тіло вимагає палива. Ти як щодо сніданку, місіс?

 - Я сподіваюся, ти вмієш щось більше, ніж просто замовляти ресторани через Марка? - пожартувала вона, піднімаючись на лікті. Олександр хитро посміхнувся і відкинув ковдру.

 - Ти недооцінюєш мої навички виживання. Ходімо, я бачив там у коморі дещо цікаве.

   Кухня в будиночку була маленькою, але неймовірно затишною. Поки Яна розпалювала плиту, Олександр знайшов свіжі яйця, бекон та кавові зерна. Вони готували разом, постійно стикаючись ліктями в тісному просторі. Олександр намагався майстерно перевернути омлет на пательні, але той ледь не приземлився на підлогу, що викликало в Яни напад нестримного сміху.

 - Олександре, ти вбиваєш ворогів одним поглядом, але пательня, це твій криптоніт! - реготала вона, відбираючи в нього лопатку.

 - Це несправедливо, - бурмотів він, обіймаючи її ззаду за талію і зариваючись носом у її волосся. - Пательня не грає за правилами. Вона підступна.

   Вони снідали на веранді, загорнувшись в один великий плед на двох. Озеро перед ними поступово звільнялося від туману, відкриваючи чисту, як скло, поверхню.

 - Знаєш, про що я мрію? - тихо запитала Яна, дивлячись на гори. - Не про Швейцарію як про точку на карті. А про те, як ми будемо там прокидатися. Без страху. Я хочу знову повернутися до практики. Можливо, відкрити маленьку клініку в передмісті. Допомагати людям, яким справді це потрібно.

   Олександр слухав її, повільно попиваючи каву. Його погляд був спрямований вдалечінь.

 - А я буду тим дивним чоловіком, який тримає виноградник і щовечора забирає свою дружину-лікарку з роботи. Я збудую для нас будинок, Яно. З великими вікнами, щоб ти бачила зорі прямо з ліжка. І в нас буде великий собака. Якийсь кудлатий і абсолютно мирний.

 - І діти, - додала Яна, червоніючи, але не відводячи погляду. - Мама так чекає на онуків. Я хочу, щоб вони ніколи не знали, хто такий Віктор. Щоб вони думали, що їхній батько просто вирощує найкращий виноград у світі.

 - Так і буде, - Олександр взяв її за руку, переплітаючи пальці. - Ми купимо будинок на ім'я Стефана та Софії. Нові імена, нові ми. Я вже почав переводити активи. Ще кілька днів, Яно. Залишився один фінальний крок, щоб закрити всі рахунки в цьому місті. Я маю переконатися, що за нами не залишиться тіней.

   Вони годинами обговорювали дрібниці свого майбутнього. Колір стін у дитячій, подорожі до Італії, те, як вони будуть вчити дітей плавати в такому ж чистому озері. Це були солодкі, майже нереальні плани, які вибудовували міст між їхнім кривавим минулим та сонячним завтра.

 - Ти не боїшся? - раптом запитала Яна. - Що минуле все одно наздожене?

   Олександр подивився на неї серйозно.

 - Минуле, це ланцюг. Я збираюся розбити його останню ланку. Я не боюся за себе, Яно. Я боявся за тебе, але після тієї ночі в Раді... я зрозумів, що ти сильніша за будь-яке минуле.

   Вони сміялися, згадуючи їхню першу зустріч. Те, як вона хотіла його вдарити, і те, як він намагався бути холодним і відстороненим. Весь ранок був наповнений світлом, легкістю та коханням, яке нарешті отримало простір для дихання.

   Раптом тишу розірвав різкий, неприродний звук. Мобільний телефон Олександра, який він залишив на столі в кімнаті, почав вібрувати. Цей звук здався пострілом у цій гірській ідилії.

   Олександр завмер. Його обличчя миттєво змінилося, м’якість зникла, наче її і не було, залишивши лише гострі кути та холодний блиск в очах. Він підвівся і пішов у кімнату. Яна залишилася на веранді, відчуваючи, як холодний вітер з озера раптом став пронизливим.

 - Слухаю, - коротко кинув він у трубку.

   Яна не чула голосу на тому кінці, але бачила спину Олександра. Вона напружилася так, наче він готувався до стрибка.

 - Коли? - запитав він. - Скільки їх? Де Марк?

   Пауза здавалася вічністю. Олександр стиснув вільну руку в кулак так, що побіліли кісточки.

 - Зрозумів. Виводь резерв. Я буду за дві години. Нічого не починайте без мене. Якщо він торкнеться хоч одного нашого об'єкта, паліть усе.

   Він вимкнув телефон і кілька секунд просто стояв, дивлячись у стіну. Коли він розвернувся до Яни, вона вже стояла в дверях, бліда, з міцно стиснутими руками.

 - Що сталося? - її голос ледь тремтів.

 - Грач, - виплюнув Олександр. - Він не просто втік. Він зібрав залишки людей Віктора і тих, хто незадоволений моїм приходом до влади. Вони атакували склад, де зберігалися документи на переоформлення активів. Але це лише приманка. Марк каже, що вони знають про Швейцарію. Хтось злив маршрут, яким мали везти твою маму наступного тижня.

   Яна відчула, як земля тікає з-під ніг.