Розділ 25. Острів спокою

   Ранок після засідання Ради Патріархів навалився на місто важким, свинцевим небом, яке, здавалося, от-от розчавить дахи хмарочосів. Яна прокинулася в їхньому міському маєтку від того, що різкий сонячний промінь боляче різонув по очах крізь нещільно закриту штору.

   Першою думкою був страх, вона миттєво згадала холод сталі у своїй руці та погляд Мороза. Її ліва рука пульсувала тупим, ниючим болем. Білий бинт на долоні виглядав чужорідним елементом на фоні шовкових простирадл.

   Вона повільно повернула голову і побачила Олександра. Він уже був одягнений, проста чорна футболка підкреслювала широкі плечі, а темні джинси робили його схожим на звичайного чоловіка. Якби не та зосередженість, з якою він дивився на екран свого телефону. Почувши її рух, він миттєво відклав гаджет і підійшов до ліжка. Його кроки по дорогому паркету були абсолютно беззвучними.

 - Прокинулася? - він присів на край ліжка, і матрац прогнувся під його вагою. Олександр обережно взяв її поранену руку у свої великі долоні, наче крихку порцелянову статуетку. В його очах була така суміш провини, ніжності та прихованої люті на весь світ, що Яні на мить забракло дихання.

 - Рука болить? - прошепотів він, обережно торкаючись країв бинта.

 - Трохи, - відповіла Яна, сідаючи і спираючись на подушки. - Але страх болить сильніше. Олександре, ті люди… вони тепер завжди будуть частиною нашого життя?

   Олександр заперечно похитав головою, і його обличчя на мить перетворилося на ту саму непроникну маску, яку він носив перед Патріархами. Але потім він усміхнувся, вперше за довгий час це була тепла, щира усмішка, яка торкнулася не тільки губ, а й очей.

 - Ні. Сьогодні все буде інакше. Пообіцяй мені, що ти забудеш про все, що сталося вчора. Забудь про патріархів, про Віктора і навіть про цей дім, який став для нас занадто тісним. Збирай речі, Яно. Тільки найнеобхідніше. Зручний одяг, теплий светр і пару взуття для лісу.

 - Лісу? - вона здивовано підняла брови.

 - Це мій сюрприз для тебе. Я обіцяв, що ми виберемося, і сьогодні я хочу показати тобі, куди саме ми прямуємо. Це місце, про яке не знає жодна жива душа в цьому місті. Навіть Марк отримав наказ триматися за межами видимості. Тільки ти і я. Один день, коли ми будемо просто Олександром і Яною, а не гравцями в чиїйсь кривавій шахівниці.

   Ці слова подіяли на неї краще за будь-які ліки. Весь ранок вона провела в дивному, майже дитячому передчутті подорожі. Вона збирала невелику сумку, намагаючись не думати про те, що за дверима їхньої спальні все ще стоять озброєні люди. Олександр був незвично мовчазним, але в його рухах відчувалася легкість, якої вона не бачила раніше. Він сам перевірив позашляховик у гаражі, відмовившись від послуг водія.

   Коли вони нарешті виїхали за масивні ворота маєтку, Яна відчула, як сталева петля, що стискала її горло останні тижні, почала повільно слабшати. Місто з його брудними вулицями, шумом і вічною небезпекою залишалося позаду.

   Дорога до озера тривала кілька годин, але час ніби розчинився. Вони мовчали, але це не була та важка тиша, що передує сварці. Це було мовчання двох людей, які нарешті скинули маски. Дорога вилася нескінченною тонкою змією між велетенських столітніх сосен, чиї крони закривали небо, створюючи ілюзію вічного вечора.

   Чим далі вони заглиблювалися в лісові нетрі, тим чистішим і холоднішим ставало повітря. Тут пахло хвоєю, мокрою землею і волею. Олександр вів машину впевнено, майже інстинктивно відчуваючи кожен поворот лісової стежки. Нарешті, дерева розступилися, і перед ними відкрилося видовище, від якого перехопило подих.

   Дзеркальне озеро. Воно було затиснуте між високими, порослими лісом горами, як величезний сапфір у чаші з темного оксамиту. Вода була настільки нерухомою, що в ній з ідеальною точністю відбивалися перші вечірні зорі та контури гір. На самому березі, біля води, стояв невеликий будинок із темного кедра. З його вікон лилося м’яке бурштинове світло. Олександр подбав, щоб камін розпалили до їхнього приїзду.

 - Це моє єдине справжнє місце на землі, - сказав Олександр, вимикаючи двигун. У салоні запала ідеальна, майже нереальна тиша. - Я купував цю землю через десятки підставних фірм ще вісім років тому. Тоді я мріяв, що колись просто зникну. Приїду сюди, спалю документи і забуду своє минуле. Але без тебе, Яно, цей будинок був просто купою колод. Ти вдихнула в нього сенс.

   Яна вийшла з машини і відчула під ногами м’яку хвою. Повітря було таким свіжим, що з незвички запаморочилося в голові. Вона підійшла до води, дивлячись на відображення зірок.

 - Тут так тихо, - прошепотіла вона. - Наче ми на іншій планеті.

   Олександр підійшов ззаду і обхопив її руками за талію, притискаючи до себе. Його підборіддя лягло їй на плече.

 - Тут немає минулого, Яно. Тут є тільки ми. Ходімо всередину, стає холодно.

   Усередині будинок виявився ще затишнішим. Він пахнув деревиною, сушеними травами та вогнем. Інтер’єр був підкреслено простим. Великі дивани, вкриті шкурами, масивний дубовий стіл і величезний камін із дикого каменю, в якому весело тріскотіли соснові дрова. На столі вже чекала скромна, але вишукана вечеря. Свіжоспечений хліб, кілька видів гірського сиру, вино та фрукти.

   Олександр допоміг Яні зняти светр, його пальці ненавмисно торкнулися її шиї, викликаючи приємні мурашки. Він підвів її до каміна і сів прямо на вовняний килим, захоплюючи її за собою. Яна опустилася поруч, притулившись до його плеча. Тепло полум’я почало повільно розтоплювати ту кригу, що сковувала її душу після ночі з патріархами.

 - Знаєш, - почала вона, дивлячись на те, як язики полум’я обіймають поліна. - Вчора, у тому залі… я вперше по-справжньому зрозуміла твою самотність. Весь цей час ти жив серед людей, які бачили в тобі лише інструмент або загрозу. Тобі не було на кого спертися. Світ навколо тебе не залишає вибору. Або ти стаєш мечем, або тебе нищать.

   Олександр важко зітхнув, розливаючи густе червоне вино по келихах. Його очі відбивали вогонь каміна.