Розділ 23. Останній притулок

   Холодний ранок на верфі дихав сирістю та старим залізом. В ангарі все ще стояв важкий, їдкий запах пороху, перемішаний з ароматом мазуту. А перші несміливі промені сонця, пробиваючись крізь дірявий дах, вихоплювали з темряви міріади порошинок.

   Вони кружляли в повітрі, наче сірий попіл, осідаючи на іржавих контейнерах. Яна сиділа на низькому дерев’яному ящику, обхопивши себе руками за плечі, намагаючись угамувати тремтіння чи то від ранкової прохолоди, чи то від пережитого жаху, який усе ще пульсував у її скронях.

   Олександр стояв неподалік, його висока постать була напружена, як натягнута струна. Він щойно закінчив серію важких розмов по рації. Костянтина та його людей вивезли в невідомому напрямку, а квартира матері Яни була взята під щільне кільце охорони Марка. Олександр дивився в порожнечу ангара, і в його очах відбивалася втома людини, яка веде війну занадто довго і вже майже забула, як пахне мир.

 - Ми не зможемо вічно тримати біля її під’їзду армію, Яно, - його голос, низький і хрипкий, луною відбився від бетонних стін. - Віктор нейтралізований, але Грач довів, що у цієї системи занадто багато щупалець. Твоя мама, твій єдиний по-справжньому слабкий пункт. І тепер, коли Грач викрив правду про мій інтерес до твоєї родини, вона завжди буде мішенню. Кожен, хто захоче вдарити по мені, вибере її як найлегший спосіб змусити мене впасти на коліна.

   Яна підняла на нього очі, почервонілі від безсонної ночі. Вона бачила в його погляді не холодного вовка, а чоловіка, який щиро, до болю в грудях, боїться за її спокій.

 - Ти правий. Її треба сховати. Але вона не витримає правди, Олександре. Якщо я прийду до неї і скажу, хто ти насправді… якщо розповім про Віктора, про цей ангар, про вбивства і про те, що ти був свідком смерті батька… її серце просто зупиниться. Вона все життя будувала крихкий світ, де зло оминає нас стороною. Я не можу зруйнувати його зараз, коли вона нарешті почала жити без страху.

   Олександр підійшов ближче і повільно опустився перед нею на одне коліно, накриваючи її крижані долоні своїми великими, теплими руками.

 - Тоді давай створимо для неї інший світ. Світ, де ти герой, а я твій єдиний захисник. Я зроблю все, щоб вона була в безпеці, але легенда має бути бездоганною. Ми їдемо до неї прямо зараз. Нам треба переконати її виїхати, поки сонце ще не зійшло занадто високо і поки її сусіди не почали ставити зайвих питань.

   Дорога до будинку матері здавалася нескінченною смугою сірого асфальту та туману. Олександр мовчав, зосереджено вдивляючись у дорогу, його пальці ритмічно постукували по керму, а Яна подумки вибудовувала кожне слово своєї великої брехні. Вона почувалася зрадницею, злочинницею, яка збирається обманути найближчу людину, але водночас знала, що ця брехня наймилосердніша річ, яку вона може вчинити. Вона купувала матері життя ціною правди.

   Коли вони нарешті повернули у двір, Яна побачила дві непримітні чорні машини охорони, припарковані так, щоб проглядати весь периметр. З однієї вийшов Марк, він коротко кивнув Олександру, даючи зрозуміти, що ніч минула без пригод.

   Вони піднялися на знайомий поверх. Двері відчинила мама і її обличчя було смертельно блідим, очі припухлими. Вона явно відчула щось лихе ще вчора, коли до неї в квартиру увійшли озброєні люди, хоча вони й представилися друзями Яни.

 - Яночко! Слава Богу! - вона кинулася обіймати доньку, притискаючи її до себе з такою силою, ніби боялася, що та зникне. - Хто ці люди в коридорі? Що відбувається? Вони всю ніч не зводили з мене очей, казали, що ти в небезпеці! Я місця собі не знаходила, серце ледь не вистрибнуло!

   Яна міцно притиснула маму до себе, вдихаючи рідний, заспокійливий аромат дому. Це був запах ванілі, домашньої випічки та лавандового мила. Цей запах так дисонував із нещодавнім запахом пороху, що в Яни на мить запаморочилося в голові. Вона глянула на Олександра. Той стояв у дверному отворі, навмисно дотримуючись дистанції. Його обличчя було спокійним, зосередженим і суворим, як у справжнього кадрового офіцера.

 - Мамочко, сядь, будь ласка. Нам треба серйозно поговорити, - Яна підвела її до старого оксамитового дивана. Олександр залишився стояти, його потужна постать заповнювала простір, надаючи словам Яни необхідної ваги та авторитету.

 - Ти ж знаєш, що в лікарні я останнім часом працювала з документацією відділення, - почала Яна, стискаючи руки матері. Вона намагалася говорити впевнено, хоча серце калатало десь у горлі. - Кілька тижнів тому я випадково натрапила на фінансові звіти про закупівлі дуже дорогих ліків. Там були колосальні суми, мамо. Гроші, які призначалися для лікування онкохворих, просто розкрадалися. Я не змогла змовчати і передала дані… як мені здавалося, надійним людям. Виявилося, що в цій схемі задіяні дуже впливові чиновники, справжні злочинці у владних кабінетах.

   Мати зойкнула, притискаючи руку до вуст, її очі розширилися від жаху.

 - Боже мій… Яно, навіщо ти туди полізла? Ти ж знаєш, як це небезпечно!

 - Ти ж сама вчила мене бути чесною і не проходити повз несправедливість, мамо, - Яна натягнула на обличчя сумну, але горду посмішку. - Тепер ці люди хочуть закрити мені рота. Вони почали погрожувати, стежити за мною. Саме тому до нас прийшов Олександр.

   Вона вказала на нього. Олександр зробив крок вперед, випроставшись, і коротко, по-військовому схилив голову. У цей момент він справді виглядав як ідеальний захисник закону.

 - Олександр не просто мій знайомий і чоловік. Він працює в дуже серйозних силових структурах, займається боротьбою з корупцією на найвищому рівні. Він взявся за мій захист особисто, тому що мої свідчення, це ключ до знищення всієї цієї мережі. Олександр єдиний, кому я можу довіряти. Він буквально врятував мені життя кілька днів тому, коли на мене намагалися напасти.

   Олександр заговорив, і його голос був бездоганним, твердим, професійним, позбавленим будь-якого кримінального відтінку, який міг би видати його минуле.