Розділ 22. Привид із минулого Олександра

   Чорний седан летів крізь ніч, наче привид. Яна сиділа на задньому сидінні, втиснувшись у холодну шкіру. По обидва боки від неї сиділи мовчазні чоловіки в масках, від яких тхнуло дешевим тютюном та збройовим мастилом.

   Вона не намагалася чинити опір, червона цятка на грудях матері, яку вона бачила на фото, випалила в ній будь-яку волю до боротьби. Тільки серце, наче загнаний звір, билося об ребра, відраховуючи секунди невідомості.

   Машина загальмувала різко, з вереском шин об мокрий бетон. Яну вивели назовні. Нічне повітря тут було іншим, воно було просякнуте запахом гнилої води, іржі та мазуту. Це була стара верф на околиці міста, покинуте кладовище кораблів, де велетенські крани височіли над землею, наче кістяки вимерлих чудовиськ.

   Її повели всередину величезного заіржавілого ангара. Крізь діри в даху пробивалося місячне світло, вихоплюючи з темряви купи металобрухту та порожні контейнери. В центрі залу, під єдиною лампою, що гойдалася на дроті, стояв стілець.

 - Сідай, - пролунав голос. Він був дивним, хрипким, наче через пошкоджені зв’язки, але в ньому відчувалася знайома Олександру владність.

   Яна сіла. Її руки не зв’язували, але це було ще страшніше, тому що їй давали зрозуміти, що втікати нікуди. З глибини ангара, виходячи з тіні, з’явився чоловік. На ньому була стара тактична куртка, а ліва сторона обличчя була понівечена глибоким опіком, який стягнув шкіру до самого ока.

 - Хто ви? - голос Яни здригнувся, але вона змусила себе дивитися йому прямо в очі. - Де моя мама?

   Чоловік усміхнувся і це була моторошна гримаса. Він дістав планшет і розвернув його до неї. На екрані була пряма трансляція. Її мати сиділа на кухні, за її спиною стояв чоловік зі зброєю. Мама виглядала спокійною, вона навіть не підозрювала, що за нею спостерігають.

 - Твоя мати житиме, поки ти будеш слухняною дівчинкою, - прохрипів він. - Мене звати Костянтин. Але Олександр знав мене як Грача. Ми були братами по зброї. Ми разом проходили крізь пекло, коли Віктор ще тільки вчився бути катом. Олександр вважав, що я загинув шість років тому під час тієї невдалої операції в порту. Він сам залишив мене в палаючій будівлі, щоб врятувати власну шкуру і архіви Віктора.

   Яна похитала головою.

 - Він би так не вчинив. Олександр не кидає своїх.

   Костянтин вибухнув сухим, кашляючим сміхом.

 - О, ти так мало про нього знаєш! Він створив для тебе красиву казку про шляхетного монстра. Але Олександр, це порожнеча, загорнута в дорогий смокінг. Він вибрав архіви, бо вони давали владу. Він вибрав золото Віктора, бо воно давало силу. А мене... мене він викреслив зі списків живих.

   Він підійшов ближче, нахиляючись до її обличчя. Яна відчула запах холоду та металу.

 - Я спостерігав за вами. Я бачив, як він дивиться на тебе. Це його єдина слабкість, Яно. Він думає, що очистився, вбивши Віктора. Але він не вбив головного ворога. Він не вбив своє минуле. І сьогодні це минуле прийшло за ним.

   Чоловік дістав із кишені маленьку скляну ампулу з прозорою рідиною та невеликий шприц.

 - Олександр прийде сюди. Він уже мчить, зносячи все на своєму шляху. Він думає, що це чергова гра Віктора. Коли він увійде, ти маєш зробити лише одну річ. Цей препарат не вбиває одразу. Він паралізує серцевий м’яз протягом десяти хвилин. Людина просто засинає.

 - Ви хочете, щоб я його вбила? - Яна відчула, як холод заповнює її вени. - Ви з’їхали з глузду. Я ніколи цього не зроблю.

 - Тоді твоя мати помре в прямому ефірі, - спокійно відповів Костянтин, вказуючи на планшет. - Вибір за тобою, лікарко. Життя того, хто вбив твого батька.. так-так, не роби такі очі, Олександр теж приклав до цього руку, просто не сказав тобі всієї правди. Або життя твоєї матері.

   Яна заціпеніла.

 - Він не вбивав мого батька... він сказав...

 - Він сказав те, що ти хотіла почути! - вигукнув Костянтин. - Твій батько був свідком, так. Але саме Олександр був тим молодим вовком, який отримав наказ відстежити його. Можливо, він не натискав на гачок, але він привів убивць до вашого порогу. Він приховав це, бо знав, що ти ніколи не поцілуєш руки, вкриті попелом твого батька.

   Слова Костянтина падали на неї, як важкі камені. Вона хотіла кричати, що це брехня, але в глибині душі згадувала ту тінь, яка іноді миготіла в очах Олександра, коли мова йшла про минуле. Може, саме через цю провину він так відчайдушно намагався її врятувати?

   Минуло близько двадцяти хвилин. Тиша ангара була порушена гуркотом важкого двигуна. Світло фар розрізало темряву знадвору, довгі промені проникали крізь щілини в стінах.

 - Він тут, - прошепотів Костянтин, ховаючись у тіні за контейнером. - Шприц у тебе в кишені. Пам’ятай про матір. Один твій жест і мої люди натиснуть на спуск.

   Двері ангара злетіли з петель від потужного удару. Олександр влетів всередину, тримаючи пістолет двома руками. Його обличчя було маскою чистої, первісної люті. Він не дивився по сторонах, його погляд був прикутий лише до Яни, що сиділа під лампою.

 - Яна! - його голос зірвався. Він кинувся до неї, але зупинився за три метри, помітивши рух у тінях. - Виходь, мерзотнику! Я знаю, що ти там!

   Костянтин повільно вийшов на світло, тримаючи руку на пульті керування.

 - Давно не бачилися, Сашо. Ти зовсім не змінився. Все так само лізеш під кулі заради того, що вважаєш своїм.

   Олександр завмер. Його пістолет ледь помітно здригнувся, коли він упізнав понівечене обличчя.

 - Грач?.. Ти... ти живий?

 - Як бачиш, - прохрипів той. - Пекельний вогонь не захотів мене приймати. Напевно, хотів, щоб я побачив, як ти будуєш своє щастя на кістках тих, кого ти зрадив.

 - Я шукав тебе! - вигукнув Олександр, і в його голосі почувся справжній біль. - Я тричі повертався в ту будівлю, поки дах не завалився! Я думав, ти згорів!

 - Брехня! Ти вибирав між другом і сумкою з паперами Віктора! І ми обидва знаємо, що ти виніс із вогню! - Костянтин вказав на Яну. - А тепер вона вибере. Вона дізналася правду, Олександре. Про свого батька. Про те, як ти опікувався нею всі ці дні.