Розділ 21. Порожнеча під склом

   Олександр ішов коридорами маєтку, і його кроки відлунювали від мармурової підлоги легким, майже танцювальним ритмом. На його обличчі все ще блукала та сама рідкісна, ледь помітна посмішка, яку могла викликати лише Яна.

   Вперше за довгі роки його плечі не були кам’яними від напруги, а рука не тягнулася мимоволі до кобури під піджаком. Він відчував себе вільним. Віктор був розчавлений, архіви надійно заховані, а жінка, яка стала його всесвітом, чекала на нього в оранжереї серед квітів.

   Він увійшов до кабінету. Тут панував напівморок, лише місячне світло розливалося по дубовому столу. Олександр підійшов до сейфа, прихованого за картиною, і впевнено набрав комбінацію. Важкі дверцята піддалися з тихим клацанням.

   Всередині, поруч із документами та запасною зброєю, лежала невелика оксамитова коробочка. Олександр взяв її в руки, відчуваючи вагу коштовності. Це була старовинна каблучка з рідкісним сапфіром кольору глибокого моря. Сімейна реліквія, яку він встиг забрати з банківського осередку батька перед тим, як Віктор наклав на нього лапу. Він хотів віддати її Яні сьогодні. Не як символ власності, а як обіцянку нового життя. Життя, де не буде крові.

   Він закрив сейф і на мить затримався біля вікна, дивлячись на вогні міста далеко внизу.

 - Тепер усе буде інакше, - прошепотів він сам собі.

   Він вийшов із кабінету і рушив назад до оранжереї. Проходячи повз пост охорони в холі, він кивнув Марку, який зосереджено вивчав планшети з моніторингом периметра.

 - Все тихо? - запитав Олександр, навіть не зупиняючись.

 - Так точно, Олександре Петровичу. Всі датчики в нормі, - відповів Марк.

   Олександр штовхнув скляні двері зимового саду. Запах жасмину та вологої землі вдарив у ніздрі, але щось було не так. Музика все ще грала, вона була тиха, переливчаста мелодія скрипки, і свічки все ще мерехтіли, відкидаючи довгі тіні на листя пальм. Але тиша стала іншою. Важкою. Мертвою.

 - Яно? - покликав він, підходячи до столу.

   Стіл був порожнім. Її бокал із вином стояв недопитим, поруч лежала серветка, ледь прим’ята її пальцями. Крісло було трохи відсунуте.

 - Яно, це не смішно, - він усміхнувся, думаючи, що вона вирішила пограти з ним у схованки в тінях оранжереї. - Виходь, я приніс те, що обіцяв, - він пройшов між масивними діжками з фікусами, заглянув за фонтан. Нікого. Повітря в легенях Олександра раптом стало холодним. - Яна! - крикнув він уже гучніше.

   Відповіддю була лише тиша. Він повернувся до столу і раптом помітив на підлозі, біля ніжки крісла, маленьку шовкову стрічку, якою була перев’язана її зачіска. Вона лежала так, наче її зірвали поспіхом або вона впала під час руху.

   Олександр вихопив рацію, і його голос розрізав ефір, як лезо.

 - Марку! Код Чорний! Яна зникла з оранжереї! Негайно перекрити всі виходи! Жодна машина, жодна людина не має вийти за ворота! Повний локдаун!

   Через тридцять секунд у зимовий сад влетів Марк із трьома бійцями. Їхні обличчя були блідими. Олександр стояв посеред зали, стискаючи оксамитову коробочку так міцно, що дерево під тканиною почало тріщати.

 - Де вона?! - він схопив Марка за лацкани піджака і штовхнув до стіни. - Ти сказав, що все чисто! Ти сказав, що датчики в нормі!

 - Пане, я... ми нічого не бачили на моніторах! - виправдовувався Марк, його голос тремтів. - Вона не виходила через двері холу, камери внутрішнього спостереження не фіксували руху...

 - Значить, вона випарувалася?! - закричав Олександр, і цей крик був сповнений такого первісного розпачу, що бійці мимоволі відступили. - Всі на пости! Перевірити кожен кущ, кожен підвал! Живо!

   Олександр кинувся до моніторної кімнати, Марк біг за ним. Вони влетіли в приміщення, де на десятках екранів миготіли зображення маєтку. Олександр власноруч відштовхнув оператора і почав відмотувати записи.

 - Ось, - він тицьнув пальцем у монітор, що показував оранжерею. - Ось ми вечеряємо. Ось я виходжу. Дивись!

   На екрані Яна залишилася одна. Вона сиділа нерухомо близько хвилини. Потім вона потягнулася до сумки. Олександр бачив, як вона дістала конверт. Його серце стиснулося. Він бачив, як її обличчя на екрані зблідло навіть у нічному режимі камери. Вона прочитала щось, що змусило її схопитися.

 - Вона не втекла, - прошепотів Олександр, відчуваючи, як гнів перетворюється на крижаний розсуд. - Її виманили. Хтось передав їй послання прямо під моїм носом.

   Він спостерігав, як Яна на екрані підвелася і швидкими, нервовими кроками попрямувала до бічного виходу, що вів у сад.

 - Чому не спрацював датчик на дверях?! - він ударив кулаком по столу.

 - Вони були вимкнені на час вечері, - проковтнув кому Марк. - Ви самі наказали забезпечити приватність...

   Олександр заплющив очі, борючись із бажанням рознести все в цій кімнаті. Його власне бажання зробити романтичний вечір стало пасткою для неї. Його приватність дала ворогу шанс.

 - Шукай її по зовнішніх камерах! Швидко! - наказав він.

   Вони переключали камери одну за одною. Нічний сад був великим, повним тіней і густих кущів.

 - Ось вона! - вигукнув оператор. На екрані, що показував далеку частину парку біля огорожі, з’явилася тонка постать у світлій сукні. Вона бігла, пригинаючись до землі, професійно використовуючи сліпі зони камер.

 - Вона знає мої маршрути... - Олександр дивився на екран із болем. - Вона знає, як обійти охорону, бо я сам їй про це розповідав. Вона не хотіла, щоб ми її бачили.

 - Чому вона не покликала на допомогу? - Марк здивовано дивився на те, як Яна впевнено рухається до технічної хвіртки.

 - Тому що їй пригрозили чимось, що дорожче за її власне життя, - відрізав Олександр. - Її матір. Тільки це могло змусити її так ризикувати.

   Він бачив, як вона підійшла до хвіртки, як на мить завагалася, озирнувшись на будинок. Олександр мимоволі простягнув руку до монітора, наче хотів вхопити її за плече крізь пікселі.