Розділ 20. Привид минулого

   Ранок у маєтку почався з нетипової тиші. Не було чути звичного шуму машин на під’їзній алеї чи перекличок охорони. Все завмерло в очікуванні фіналу. Олександр стояв біля вікна у своєму кабінеті, застебнутий на всі ґудзики чорної сорочки. Він виглядав як кат, який готовий виконати свій обов’язок, але в його очах більше не було тієї хаотичної люті, що спалювала його раніше. Залишився лише холодний розрахунок.

   Яна увійшла тихо. Вона бачила, як напружені його плечі. Вона підійшла і поклала руку йому на спину, відчуваючи міць м’язів під тонкою тканиною.

 - Ти готовий? - запитала вона пошепки.

   Олександр обернувся і притягнув її до себе, вдихаючи аромат її волосся.

 - Сьогодні я закрию цю книгу, Яно. Віктор отримає те, що заслужив. Але я не хочу, щоб ти була там, у підвалі. Це не те видовище, яке ти маєш пам’ятати.

 - Я хочу бути поруч, - твердо відповіла вона. - Не заради нього. Заради тебе. Я бачила початок цієї історії, я маю побачити її кінець.

   Підвал зустрів їх запахом сирості та бетону. Віктор сидів у кутку камери на простому стільці. Він змарнів, його колись дороге вбрання було брудним, а погляд порожнім. Коли двері відчинилися, він навіть не здригнувся.

   Олександр увійшов першим, за ним Яна. Марк та ще двоє бійців залишилися біля входу, тримаючи руки на зброї. Олександр поставив перед Віктором невеликий кейс і відкрив його. Всередині лежали документи, ті самі записи з архіву, що викривали кожне вбивство, кожен підкуп і кожну махінацію за останні двадцять років.

 - Твій час вийшов, Вікторе, - голос Олександра відлунював від стін, наче вирок. - Я міг би вбити тебе прямо тут. Один постріл і все скінчено. Це було б легко. Але це було б занадто милосердно для тебе.

   Віктор нарешті підняв голову. Його губи скривилися в жалюгідній подобі посмішки.

 - І що ти зробиш, синку? Здаси мене поліції? Ти ж знаєш, мої адвокати розвалять справу за тиждень.

 - Твоїх адвокатів більше немає, - спокійно відповів Олександр. - Їхні рахунки заморожені, а самі вони зараз дають свідчення проти тебе, щоб врятувати власні шкури. Я передаю ці документи не просто в поліцію. Я передаю їх Інтерполу та Раді Патріархів одночасно. Твоє ім’я тепер синонім зради. Ти втратив усе: гроші, нерухомість, вплив. Навіть твої могили будуть стерті.

   Олександр нахилився до нього, і в його очах спалахнув крижаний вогонь.

 - Ти проведеш решту життя в камері три на три метри. Без вікон. Без права на дзвінок. Ти будеш гнити заживо, знаючи, що твій світ зруйнований вщент. І найголовніше, ти будеш знати, що це зробив син людини, яку ти вважав слабкою.

   Віктор раптом кинувся вперед, намагаючись схопити Олександра за горло, але Марк миттєво притиснув його до підлоги. Віктор забився, викрикуючи прокляття.

 - Ти ніхто! Ти такий же вбивця, як і я! Вона кине тебе, Олександре! Як тільки побачить твою справжню морду, вона втече!

   Олександр навіть не змигнув. Він подав знак Марку.

 - Виведіть його. Машина вже чекає. Його передадуть спецгрупі на кордоні. Більше ми про нього не почуємо.

   Коли Віктора витягли з камери, у підвалі настала тиша. Яна дивилася на порожнє місце, де щойно був їхній головний ворог. Вона відчула, як величезна вага, що тиснула на її плечі останні тижні, нарешті зникла. Олександр повернувся до неї. Його обличчя пом’якшало.

 - Все скінчено, Яно. Тепер ми можемо дихати.

   Вечір того ж дня був зовсім іншим. Олександр вирішив відсвяткувати їхню перемогу тихо. Він наказав прикрасити зимовий сад маєтку. Величезну скляну оранжерею, де серед тропічних рослин та рідкісних квітів панував аромат вологої землі та жасмину.

   Скрізь були розставлені масивні свічки, що відкидали м’які, золотисті тіні на листя папороті. Невеликий стіл був накритий на двох. Жодної охорони в полі зору, жодних рацій. Тільки тиха інструментальна музика, що доносилася з прихованих динаміків.

   Яна прийшла в легкій сукні пастельного кольору. Вона вперше за довгий час не відчувала на стегні ваги кобури, Олександр запевнив, що сьогодні в домі безпечно як ніколи.

   Олександр зустрів її з бокалом вина. Він виглядав розслабленим, піджак був відкинутий на крісло, верхні ґудзики сорочки розстебнуті.

 - Ти прекрасна, - прошепотів він, цілуючи її руку. - Я хотів, щоб цей вечір був саме таким. Без зброї. Без тіней. Тільки ти і я.

   Вечеря проходила в дивовижному спокої. Вони говорили про майбутнє, про те, як поїдуть до моря, про будинок, де не буде броньованих вікон. Олександр сміявся щиро, відкрито, і Яна знову закохувалася в цю його сторону, яку він так довго ховав від світу.

 - Я відійду на хвилину, - сказав Олександр, підводячись. - Забув у кабінеті дещо важливе. Подарунок, який мав дати тобі ще на початку вечора.

 - Я чекатиму, - посміхнулася вона, проводжаючи його поглядом.

   Коли кроки Олександра затихли в глибині будинку, Яна відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись тишею. Вона потягнулася до своєї маленької сумочки, що лежала на сусідньому стільці, щоб дістати серветку. Але замість серветки її пальці наштовхнулися на щось цупке. Це був білий конверт, якого раніше там точно не було.

   Серце Яни пропустило удар. Хто міг покласти його сюди? Вона озирнулася, сад був порожнім, тільки тіні від свічок танцювали на склі. Тремтячими руками вона розкрила конверт.

   Всередині була фотографія. Яна відчула, як кров відливає від обличчя, а дихання перехоплює. На знімку була її мати. Вона йшла по ринку біля свого будинку, тримаючи пакет із продуктами. На фотографії була чітка дата та час - сьогоднішній ранок, дев’ята година. На грудях матері була червона цятка від лазерного прицілу.

   Разом із фотографією випав невеликий клаптик паперу. Почерк був чітким, холодним, майже друкованим.

   «Олександр думає, що вбив Віктора, але він лише роздратував систему. Ти вибрала сторону вбивці, і тепер за твій вибір заплатить твоя мати. Олександр не врятує її, бо він причина її смерті. Виходь до головних воріт через п'ять хвилин. Сама. Без охорони. Без зброї. Якщо скажеш йому хоч слово, вона помре раніше, ніж ти договориш речення. Твій телефон уже прослуховується. Крок не туди і постріл буде справжнім. Час пішов».