Розділ 17. Тіні помсти та поцілунок сталі

   Ніч після нападу на парковці була сповнена не спокоєм, а глухим, передгрозовим гулом. Олександр не спав. Він сидів у своєму кабінеті, оточений екранами моніторів, де миготіли записи з камер спостереження та схеми якихось будівель. Світло настільної лампи вихоплювало з темряви його загострені риси обличчя. Він нагадував хижака, який готується до вирішального, смертельного стрибка.

   Яна увійшла тихо, босоніж, відчуваючи холодну підлогу ступнями. Вона була загорнута у важкий оксамитовий халат, але він не рятував від внутрішнього ознобу. Щоразу, коли вона намагалася заплющити очі, перед нею виникала маска нападника та чорна порожнеча ствола, спрямованого їй у серце.

 - Ти знову не спиш, - тихо промовила вона, зупиняючись біля порога. - Твоя рана... ти знову ігноруєш поради лікарів. Тобі потрібен спокій, Олександре, а не нові схеми на екранах.

   Олександр повільно підняв голову. Його очі були червоними від утоми, але в них горів вогонь, який неможливо було загасити жодними ліками.

 - Віктор оголосив війну не тоді, коли напав на нас у паркінгу, Яно, - його голос звучав низько, майже як гарчання. - Він оголосив її ще двадцять років тому. Сьогодні я просто збираюся поставити крапку в цій затяжній історії.

   Він підвівся, і вона побачила, як він зціпив зуби від болю, важко спираючись на край дубового столу.

 - Мої люди вирахували місцезнаходження його головного активу. Це не гроші і не наркотики. Це його чорний архів. Заміський будинок, прихований глибоко в лісах, про який знають лише троє його найбільш довірених псів. Там зберігається все: записи таємних зустрічей, тіньові рахунки патріархів, компромат, який тримає це місто за горло. І головне, там відповіді на питання, які я шукав усе життя. Про моїх батьків.

   Яна зробила крок до нього, її серце стиснулося від передчуття біди.

 - Ти їдеш туди? Зараз? Зі своїм пораненням, яке щойно почало затягуватися? Олександре, це самогубство. Він чекатиме на тебе.

 - Я очолю рейд особисто, - відрізав він, підходячи до неї впритул. Він узяв її обличчя у свої гарячі долоні, і вона відчула, як тремтять його пальці. Не від страху, а від переповнюючої люті. - І ти поїдеш зі мною. Я не залишу тебе тут одну, поки Віктор дихає. Ти будеш у безпеці в броньованій машині під прямим наглядом Марка. Я хочу, щоб ти була поруч. Сьогодні я або повернуся з правдою, або не повернуся зовсім.

   Поїздка тривала майже дві години, які здалися вічністю. Дорога петляла між густими деревами, які в нічній темряві здавалися велетенськими чудовиськами, що тягнуть свої лапи до машини. Олександр мовчав, зосереджено перевіряючи спорядження.

   Він одягнув чорний тактичний жилет, під яким були свіжі бинти. Яна бачила, як на білій тканині вже проступала червона пляма, але він навіть не здригнувся, затягуючи ремені. Яна сиділа поруч, стискаючи в руках рацію. Її Glock 43 лежав у неї на колінах. Цього разу вона не боялася його ваги. Вона боялася того, що їй доведеться почути крізь шум ефіру.

 - Слухай мене дуже уважно, - Олександр нахилився до неї, коли колона машин зупинилася в лісовій хащі за кілометр від цілі. - Що б ти не почула, постріли, крики чи вибухи, залишайся в машині. Марк нікуди не відійде від цих дверей. Якщо через годину я не вийду на зв’язок або якщо побачиш, що будинок злітає в повітря, Марк вивезе тебе лісовими стежками. Ти поїдеш до моєї довіреної людини в порту. Обіцяй мені це, Яно.

 - Олександре, благаю... - її голос здригнувся, сльози застелили очі. - Не кажи так. Просто повернися. Мені не потрібна правда такою ціною.

   Він замість відповіді притягнув її до себе і поцілував жорстко, владно, з присмаком гіркоти та металу. Це був поцілунок людини, яка йде на війну. Потім він одним різким рухом вистрибнув із машини, розчиняючись у нічній темряві разом із групою захоплення.

   Минули найдовші сорок хвилин у житті Яни. Вона сиділа на задньому сидінні лімузина, вдивляючись у темний ліс крізь тоноване скло. Марк сидів попереду, його рука лежала на автоматі, а погляд був прикутий до тепловізора. Рація на панелі періодично оживала сухими, короткими фразами бійців.

 - Сектор А чистий. Пост на в’їзді нейтралізований.

 - Група Б на позиції. Чекаємо команду Зеро.

 - Входимо.

   Потім пролунали перші постріли. Навіть крізь потужну шумоізоляцію броньованого авто Яна чула глухі хлопки, що розривали нічну тишу лісу. Потім заговорили автомати. Ритмічні черги змішувалися з криками, що доносилися з рації.

 - У них засідка на другому поверсі! - прокричав хтось у ефірі.

 - Олександре Петровичу, назад!

 - Вперед, я сказав! - пролунав голос Олександра, низький, сповнений такої люті, що в Яни по спині пробігли мурашки. - Зачистити кабінет! Всіх, хто чинить опір у розхід! Мені потрібен цей сейф цілим!

   Яна бачила спалахи світла крізь дерева, будинок Віктора перетворився на вогняну пастку. Вона відчувала кожен постріл, кожну кулю, наче вони прошивали її власну шкіру. Вона молилася, стискаючи холодний пластик рації, хоча ніколи не вважала себе релігійною.

 - Марку, що там відбувається? Чому вони мовчать? - майже викрикнула вона, коли в ефірі раптом настала гнітюча тиша.

 - Чекайте, пані Яно. Йде зачистка, - коротко кинув Марк, не відводячи очей від лісу.

   Минуло ще десять хвилин, які здалися їй роками. Раптом двері будинку далеко вдалині відчинилися, і на ганок вийшов Олександр. Він ішов важко, помітно накульгуючи на праву ногу. У його руках була масивна металева скриня, оббита сталлю. Навіть у напівтемряві Яна бачила, що його сорочка стала майже повністю багряною.

   Він підійшов до машини, Марк вискочив, щоб відчинити двері. Олександр буквально впав на сидіння поруч із Яною. Він дихав важко, зі свистом, його обличчя було забризкане кров’ю та сажею.

 - Ми взяли його... - прохрипів він, кидаючи важку скриню на підлогу. Метал гучно вдарився об обшивку. - Весь чорний архів Віктора тепер у нас. Кожен його гріх тепер під моїм замком.