Розділ 16. Перша кров та сталеві обійми

   Ранок у маєтку почався не з тривожних дзвінків чи криків охорони, а з невагомого сонячного проміння, що обережно пробивалося крізь шпарину у важких оксамитових шторах. Яна розплющила очі й не одразу зрозуміла, де знаходиться. Повітря навколо було теплим, густим і пахло деревиною, дорогим тютюном та ледь помітним ароматом чоловічого парфуму. Вона відчула важку, але дивно надійну руку на своїй талії, що притискала її до гарячого тіла.

   Олександр ще спав, або прикидався. Його обличчя в м’якому ранковому світлі здавалося напрочуд спокійним, майже беззахисним, якби не глибокий шрам на плечі, нагадування про ціну, яку він платить за свою владу. Яна мимоволі затамувала подих, спостерігаючи за рівним рухом його грудної клітки.

   У голові пронеслися події минулої ночі: запах пороху на задньому дворі, холодний метал пістолета в руках і той момент, коли вона вперше сама прийшла до нього, віддаючи не лише своє тіло, а й часточку своєї душі. Це була ніч прийняття, вона більше не була полонянкою, вона стала частиною його світу. Він повільно розплющив очі, наче відчув її погляд. Його очі, зазвичай холодні та розрахункові, зараз були наповнені темним, рідким золотом ранкового сонця.

 - Доброго ранку, - прошепотів він, і його голос, хрипкий після сну, пройшовся по її шкірі приємними дрижаками.

   Олександр нахилився і ніжно поцілував її в лоб, а потім у губи. Це був довгий, тягучий поцілунок, що пахнув ранковою свіжістю та прихованим бажанням. Його рука обережно заплуталася в її волоссі.

 - Дякую тобі за цю ніч, Яно. Це було... найкраще, що траплялося зі мною за останні роки. Ти навіть не уявляєш, наскільки мені була потрібна ця віра. Твоя віра.

   Яна відчула, як до щок приливає гаряча кров. Вона миттєво почервоніла, цей сором був солодким і незвичним. Вона сховала обличчя в його плече, вдихаючи аромат його шкіри. Олександр тихо і задоволено засміявся, відчуваючи її реакцію.

 - Не треба червоніти, маленька. Ти моя жінка. І сьогодні ти виглядаєш неймовірно, навіть якщо сама цього ще не бачила.

   Підготовка до виїзду була швидкою, але напруженою. Олександру належало відвідати «Раду патріархів», це були збори найвпливовіших людей кримінального світу міста. Після вчорашньої розправи над Беллою та сварки з Віктором, повітря було отруєне чутками. Яна наполягла на тому, щоб поїхати з ним. Вона пам’ятала свій нічний урок стрільби, і маленький чорний Glock тепер лежав у її сумочці, спеціально підібраній так, щоб зброя була під рукою, але не впадала в очі.

 - Ти впевнена, що хочеш бути там? - перепитав він уже біля машини, застібаючи ґудзик темно-синього піджака. Марк уже тримав двері відчиненими, а охорона на периметрі перевіряла маршрут. - Там будуть старі вовки. Вони будуть випробовувати мене на міцність, шукати слабкі місця. Вони будуть дивитися на тебе як на мою вразливість.

 - Саме тому я маю бути поруч, - твердо відповіла Яна, поправляючи його сорочку. - Нехай бачать, що твоя вразливість має зуби. Я не буду просто чекати вдома інформації про твій стан.

   Зустріч проходила в закритому елітному клубі в історичному центрі. За величезним дубовим столом, що бачив ще розборки дев’яностих, сиділо п’ятеро чоловіків. Віктора серед них не було, що насторожувало ще більше. Атмосфера була настільки напруженою, що здавалося, повітря можна було підпалити звичайним сірником.

   Олександр сів на чолі столу, демонстративно не випускаючи руку Яни зі своєї. Один із патріархів, чоловік із холодними, маслянистими очима на прізвище Мороз, примружився, випускаючи хмару диму з дорогої сигари.

 - Кажуть, ти поранений, Олександре. Кажуть, ти став м’яким через цю дівчину. Віктор дуже незадоволений тим, як ти повівся з його донькою. Старі зв’язки, це те, на чому тримається наш світ. Скажи мені прямо... ти точно все ще такий могутній, як раніше? Чи, можливо, ліки та жіночі сльози затьмарили твій розум і тобі час поступитися місцем тим, хто не знає жалю?

   У залі запала мертва тиша. Яна відчула, як пальці Олександра ледь помітно стиснулися, стаючи кам’яними. Він повільно нахилився вперед, і на його обличчі з’явилася та сама хижа, застрашлива посмішка, від якої кров холола в жилах.

 - Могутність, Морозе, не в тому, щоб бути самотнім вовком без почуттів. Могутність у тому, щоб мати сили захистити те, що тобі дороге. І мати достатньо люті, щоб розчавити кожного, хто посміє про це навіть подумати.

   Він обвів присутніх крижаним поглядом, від якого Мороз мимоволі відкинувся на спинку крісла.

 - Якщо хтось із вас сумнівається в моїй владі або в моєму праві приймати рішення, я пропоную перевірити це прямо зараз. Ви знаєте, де мої склади, ви знаєте мої маршрути. Спробуйте. Якщо вам не страшно втратити все, що ви будували десятиліттями, за одну ніч.

   Ніхто не відповів. Мороз лише кашлянув і відвів очі, гасячи сигару. Зустріч була закінчена формально на користь Олександра, але Яна відчувала, що це була лише маска. Справжня загроза чекала зовні.

   Вони спускалися на підземну стоянку клубу. Охоронці йшли попереду та позаду. Марк тримав руку на кобурі, постійно озираючись. Підземка була напівтемною, пахло бетоном, сирістю та вихлопними газами. Кроки відлунювали від низької стелі, створюючи ілюзію, що за ними йде ціла армія.

 - Все пройшло занадто гладко, - шепнула Яна, намагаючись заспокоїти саму себе, хоча серце вже почало прискорювати ритм.

 - Це було затишшя перед бурею, - відповів Олександр, і його голос звучав металево.

   Вони не встигли дійти до броньованого Mercedes всього кілька метрів, коли тишу паркінгу розірвав вереск шин. Два чорних позашляховика без номерів вилетіли з-за масивних колон, перекриваючи єдиний виїзд. Двері відчинилися миттєво, і звідти посипалися люди в тактичному спорядженні та масках.

 - Вниз! За машину! - крикнув Олександр, миттєво відштовхуючи Яну за бетонну опору паркінгу.

   Почалося пекло. Перший постріл пролунав десь праворуч, а за ним шквал автоматичного вогню. Свист куль, що влучали в бетон і метал, гуркіт пострілів, крики команд. Олександр вихопив свій пістолет і відкрив вогонь, прикриваючи відхід Яни. Марк та ще двоє бійців зайняли позиції, створюючи вогневий бар’єр.