Розділ 15. Запах пороху та шовку

   Вечір опустився на маєток важкою сизою завісою, наче сама природа намагалася приховати те, що відбувалося за високими кам’яними стінами. Після візиту Віктора повітря в домі здавалося електризованим. Це було відчуття передгрозової тиші, коли кожна секунда спокою здається лише відтермінуванням неминучого вибуху. Яна сиділа у своїй кімнаті перед великим антикварним дзеркалом, але не бачила власного відображення. Вона дивилася крізь нього, згадуючи кожне слово, кинуте батьком Белли.

   «Ти його слабкість... Ти зробила його вразливим».

   Ці слова боліли не тому, що були образливими, а тому, що в них була частка правди. Вона бачила, як Олександр змінився. Як його колишня крижана розсудливість давала тріщини, коли справа торкалася її безпеки. Вона бачила його рани, не лише ті, що були на тілі, а й ті, що відкривалися в його душі щоразу, коли він дивився на неї.

   Яна подивилася на свої руки. Вони були тонкими, майже прозорими в світлі нічника. Раніше ці руки вміли лише готувати ліки для мами, гортати сторінки медичних довідників та витирати сльози безсилля. Але тепер цього було замало. У світі, де панували вовки на кшталт Віктора, доброта була баластом, а безпорадність смертним вироком.

   Вона підвелася, відчуваючи, як усередині народжується щось нове. Це не був страх. Це була холодна, металева рішучість. Яна накинула на плечі довгу шовкову шаль темно-синього кольору, що нагадував нічне небо, і впевненим кроком попрямувала до кабінету Олександра.

   Кожен її крок відлунював у порожніх коридорах. Вона проходила повз масивні колони, повз картини в золочених рамах, але все це багатство тепер здавалося їй лише декорацією. Справжнє життя відбувалося там, де пахло порохом і приймалися рішення про життя та смерть.

   Коли вона відчинила важкі дубові двері кабінету, Олександр навіть не підняв голови. Його профіль, підсвічений лише настільною лампою, здавався витесаним із темного мармуру. Перед ним лежали карти, звіти охоронних систем та фотографії людей Віктора. Він працював, наче машина, прораховуючи кожен хід ворога.

 - Яно? - промовив він, не відводячи погляду від паперів. Його голос був хрипким від утоми. - Тобі варто було б уже спати. Ніч, це єдиний час, коли цей дім може дати тобі хоча б ілюзію спокою.

   Яна не зупинилася біля дверей. Вона підійшла впритул до його столу, відчуваючи запах його тютюну та міцної кави.

 - Я прийшла не за ілюзіями, Олександре. І не за спокоєм.

   Він нарешті відклав ручку і повільно підвів на неї погляд. У глибині його очей, за завісою втоми, промайнуло здивування. Він помітив зміну в її поставі, у тому, як вона тримала голову.

 - То за чим же ти прийшла о другій годині ночі? Якщо це стосується твоєї мами, то люди Віктора не наблизилися до її будинку ні на крок. Я контролюю кожен метр.

 - Я прийшла попросити тебе про дещо, що стосується нас обох, - Яна глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати серцебиття. - Я хочу, щоб ти навчив мене стріляти. Прямо зараз.

   Тиша, що запала після її слів, була настільки густою, що здавалося, її можна відчути на дотик. Олександр застиг. Його очі звузилися, наче він намагався зрозуміти, чи це не жарт. Але обличчя Яни було серйозним, а погляд непохитним.

 - Стріляти? - він повільно підвівся, ігноруючи різкий біль у боці, який змусив його обличчя на мить здригнутися. - Навіщо дівчині, яка рятує життя, вчитися їх віднімати? У тебе є я. У тебе є штат охорони, який коштує дорожче, ніж увесь цей маєток.

 - Віктор правий, Олександре, - вона зробила крок вперед, і тепер між ними залишалося лише кілька сантиметрів. - Я твоя слабкість. Але я не хочу нею бути. Я не хочу бути тією, кого треба постійно закривати спиною. Ти не завжди зможеш бути поруч. І якщо одного разу доля підкине нам момент, коли ти не зможеш встати... я хочу мати можливість встати замість тебе. Я не хочу просто затискати твої рани. Я хочу, щоб їх не було кому наносити.

   Олександр довго мовчав. Він дивився в її очі, шукаючи там сумніви, але бачив лише ту саму сталь, яка була в ньому самому. У цю мить він уперше побачив у ній не просто тендітну жінку, яку він викрав, а рівну собі особу. Його погляд спалахнув дивним, майже фатальним захопленням. На губах з’явилася рідкісна, ледь помітна посмішка.

 - То ти хочеш відчути вагу металу в руках, Яно? - прошепотів він, і в його голосі почулася гордість. - Ну що ж... пішли. Я покажу тобі світ, з якого немає вороття.

   Він повів її вглиб підвальних приміщень. Вони проходили крізь лабіринти коридорів, де світло вмикалося автоматично, реагуючи на рух. Нарешті вони зупинилися біля масивних сталевих дверей. Олександр приклав долоню до сканера. Почулося тихе шипіння, і двері плавно від’їхали вбік.

   Це була збройова кімната. Коли спалахнуло яскраве люмінесцентне світло, Яна на мить заплющила очі. Коли ж вона їх відкрила, то побачила справжній арсенал. Уздовж стін, на спеціальних кріпленнях, висіли сотні одиниць зброї. Від маленьких, майже іграшкових пістолетів до грізних снайперських гвинтівок та автоматів. Повітря тут було холодним і стерильним, із ледь помітним запахом мастила.

 - Вибирай, - Олександр обвів рукою стіни. – Зброя, це не просто інструмент. Це продовження твоєї волі. Вона має стати частиною твого тіла. Якщо ти боятимешся її, вона тебе зрадить. Якщо будеш занадто самовпевненою, вона тебе вб’є. Відчуй її.

   Яна повільно пішла вздовж стендів. Її пальці торкалися холодних стволів, шорстких рукояток. Вона шукала щось, що не викликало б у неї відрази. Нарешті її погляд зупинився на невеликому пістолеті матового чорного кольору. Він виглядав просто, без зайвих деталей, але в його компактності відчувалася неймовірна концентрація сили.

 - Оцей, - сказала вона, обережно знімаючи його з кріплення. Це був Glock 43.

   Олександр підійшов до неї ззаду. Його тіло було гарячим, і вона відчула, як він накрив її долоні своїми великими руками.

 - Гарний вибір. Австрійська точність. У нього немає запобіжника, окрім твого пальця на гачку. Це означає, що він завжди готовий до бою. Як і ти зараз.